flag Судова влада України

Узагальнення судової практики

21 грудня 2016, 08:56
                                        У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я
 
Практики застосування судами Чернігівської області законодавства, що регулює захист прав споживачів за 2013-2015 роки.
        
Згідно з даними, наданими  місцевими судами Чернігівської області, в період з 2013 по 2015 рік на розгляді місцевих судів у першій інстанції перебувало 234 справи, при розгляді яких застосовувалось законодавство, що регулює захист прав споживачів. Зазначені цивільні справи було надіслано до апеляційного суду для здійснення узагальнення.
При цьому, у 2013 році було розглянуто 60 справ зазначеної категорії, у 2014 році - 86 та 2015 році - 88 справ.
Закінчено провадження у 207 справах.  З ухваленням рішення розглянуто 207  справ, у тому числі задоволено позов у 59 справах, частково – у 69 справах, відмовлено в задоволенні позовних вимог у 78 справах, укладена мирова угода  у 1 справі. В 21 цивільних справах позовну заву було залишено без розгляду, закрито провадження у зв`язку з відмовою позивача від позову – 2 справи, позовна заява повернута позивачеві – 4 справи.
З апеляційними скаргами на рішення місцевих судів до  провадження апеляційного суду в зазначений період надійшла 101  цивільна справа, з яких апеляційні скарги задоволено у 40 випадках.
При цьому, з наведеної кількості справ в апеляційному порядку скасовано 33 судових рішення, змінено 7 судових рішень. За результатами розгляду апеляційних скарг постановлено  40 нових рішень.
 
Предметом вирішення  у 114 справах було  надання кредитно-фінансових послуг, у 34 - вимоги, що виникають із договорів купівлі-продажу, у 78 - вимоги, що витікають з  договорів про  виконання робіт (надання послуг), 5- із договорів страхування, 3 – із договорів про надання громадянам туристичних послуг.
Зазначене свідчить про те, що за структурою цивільних справ, надісланих для узагальнення, найбільшу питому вагу становили справи щодо надання кредитно-фінансових послуг.
 
     Держава Україна, відповідно до ст. 42 Конституції України,  захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
      Судовий розгляд даної категорії справ здійснюється судами загальної юрисдикції за правилами цивільного судочинства за позовами споживачів, тобто фізичних осіб, які придбавають, замовляють, використовують або мають намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.     
Судовий захист порушеного права в системі правових засобів захисту прав споживачів займає вагоме місце, а тому  аналіз практики застосування судами Чернігівської області законодавства у вирішенні справ зазначеної категорії видається необхідним для з’ясування спірних питань, виявлення випадків неоднакового застосування законодавства та підходів до розгляду вказаних справ.
Фінансово-кредитні послуги
У період фінансової кризи питання захисту прав споживачів фінансових послуг в Україні є особливо актуальним, про що свідчить значний ріст кількості справ за позовами фізичних осіб-споживачів фінансово-кредитних послуг за період 2013-2015 років.
Надання споживачам фінансових послуг в Україні регулюється  значною кількістю законів та підзаконних нормативно-правових актів, а саме: ЦК України, Законами України  від 7 грудня 2000 р. № 2121-III "Про банки і банківську діяльність",від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку", від 5 квітня 2001 р. № 2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", постановою Національного банку України (далі - НБУ) від 28 серпня 2001 р. № 368 "Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні", постановою НБУ від 10 травня 2007 р. № 168 "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту" та інших.
У зв”язку з  неоднаковою судовою практикою при вирішенні спорів про фінансові послуги Конституційний Суд України у Рішенні від 10 листопада 2011 р. у справі № 15-рп/2011роз'яснив, що положення пунктів 2223 ст. 1, ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів” треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
10 січня 2009 р. набрав чинності Закон України від 12 грудня 2008 р. № 661-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку", яким Цивільний кодекс України (далі - ЦК) доповнено ст. 1056-1, згідно з якою встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку
Незважаючи на законодавче закріплення прав споживачів фінансових послуг, в Україні  не повною мірою реалізуються такі права споживачів у кредитно-фінансових правовідносинах, як право на достовірну інформацію про послугу та умови договору. Споживачі не мають ані достатньої інформації про фінансові послуги, які їм надають, ані необхідних знань, щоб їх зрозуміти. Вони не завжди можуть оцінити рівень ризиків і можливі наслідки набуття додаткових фінансових зобов'язань та порівняти умови надання послуг, що пропонуються різними фінансовими установами.
Натомість, судова практика розгляду справ зазначеної категорії свідчить про те, що захист прав споживачів фінансових послуг в суді видається для позивачів складною та, як правило, безперспертивною процедурою, оскільки в переважній більшості справ позовні вимоги залишаються без задоволення.
Як приклад можна навести цивільну справу Новозаводського районного суду м. Чернігова за позовом Р., Р. до ПАТ КБ „Надра” про визнання недійсними кредитного договору, договору поруки, договору іпотеки від 17 липня 2006 року.
Звернувшись до суду з указаним позовом, позивачі посилались на те, що 17.07.2006 року з банком було укладено кредитний договір про надання позичальнику споживчого кредиту в сумі 22500 дол. США для придбання у власність житлового будинку , що на той момент було еквівалентно 113625 грн за офіційним курсом НБУ. Позивачі стверджували, що кредитний договір суперечить приписам законодавства, оскільки укладений під впливом помилки, містить несправедливі умови, укладений із застосуванням відповідачем нечесної підприємницької практики, з порушенням принципу рівності сторін договору, не містить всіх істотних умов, а саме, деталізованої загальної вартості кредиту для споживача із розрахунком остаточних сум, що підлягають погашенню в майбутньому, чіткої річної відсоткової ставки, порядку сплати кредиту і нарахованих відсотків, орієнтовної сукупної вартості кредиту, вартості послуг з його оформлення не містить графіку платежів та детального розпису загальної вартості кредиту для позичальника.
Умовами договору було покладено на позичальника обов’язок укласти договір страхування предмету іпотеки лише в акредитованій відповідачем страховій компанії, що на думку позивачів є несправедливими умовами.
Крім зазначеного, позивачі стверджували, що п.3.3 кредитного договору передбачено нарахування відсотків за користування кредитом виходячи з 360 календарних днів, а не 365 днів, що вводить в оману позичальника, оскільки фактично ставка за користування кредитом є більшою, ніж передбачено умовами договору.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 02 липня 2015 року позовні вимоги було задоволено.
Суд першої інстанції виходив з того, що кредитний договір не містить детального розпису загальної вартості кредиту, що негативно вплинуло на права споживача як під час укладення договору, так і під час його виконання.
Зазначене судове рішення було скасовано апеляційним судом Чернігівської області та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з посиланням на те, що відсутність у кредитному договорі суми орієнтовної сукупної вартості кредиту жодним чином не вплинуло на свідомий вибір Р. при вирішенні питання про укладення кредитного договору, а тому відсутні підстави вважати , що підприємницька практика відповідача є такою, що ввела споживача в оману. Посилання позивачів  на несправедливість умов договору про покладання на позичальника ризику знецінення національної валюти як на підставу визнання договору недійсним, визначено апеляційним судом  помилковим, оскільки відповідно до п. З ст. З та ст. 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості
Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 22 вересня 2015 року у даній справі було залишено без зміни ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2015 року.
Переважну кількість цивільних справ, що надійшли для узагальнення, судами Чернігівської області було розглянуто з урахуванням наведених позицій.
 
В окремих цивільних справах споживачі фінансових послуг при зверненні з позовами про визнання кредитних договорів недійсними, зазначали однією з підстав для задоволення позову надання кредиту в іноземній валюті за відсутності у банка індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з іноземною валютою.
Так, у цивільній справі Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області за позовом О. до ПАТ ”Укрсиббанк” позовну вимогу про визнання кредитного договору недійсним було заявлено через відсутність у банка індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з іноземною валютою.
Рішенням Ніжинського міськрайонного суду від 22 травня 2015 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 09 липня 2015 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено, виходячи з того, що відповідачем було подано суду ліцензію на право здійснення банківських операцій від 24 грудня 2001 року та дозвіл від 19 листопада 2002 року на право здійснення операцій з валютними цінностями.
Суди дійшли висновку, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за вказаними зобов’язаннями допускається силу положень статей 192, 533 ЦК України, статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою КМ України від 14 жовтня 2004 року № 483, за змістом яких, надання кредиту в іноземній валюті станом на 2007 рік за наявності у банка генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, є правомірним.
 
Згідно з положеннями ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів” перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов’язаний повідомити споживача у письмовій формі про:
 1) особу та місцезнаходження кредитодавця;
 2) кредитні умови, зокрема:
 а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;
 б) форми його забезпечення;
 в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов’язаннями споживача;
 г) тип відсоткової ставки;
 ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;
 д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов’язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);
 е) строк, на який кредит може бути одержаний;
 є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;
 ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;
 з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;
 и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;
 і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
      У разі ненадання зазначеної інформації суб’єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.
       Договір про надання споживчого кредиту має бути укладено  у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов’язок доведення того, що один з оригіналів договору було передано споживачеві, покладається на кредитодавця.
       Відповідно до норм вказаного закону, споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
        Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
        У статтях 18 і 19 Закону України „Про захист прав споживачів” передбачено підстави для визнання договору недійсним: укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.
       Перелік несправедливих умов у договорах зі споживачами визначений у ч. 3 ст. 18 , який містить умови про:
1) звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров'я споживача, спричинених діями чи бездіяльністю продавця (виконавця, виробника);
2) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника);
 3) встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця;
4) надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору;
5) встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором;
6) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається;
7) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника);
8) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір, укладений на невизначений строк із споживачем без повідомлення його про це, крім випадків, установлених законом;
 9) установлення невиправдано малого строку для надання споживачем згоди на продовження дії договору, укладеного на визначений строк, з автоматичним продовженням такого договору, якщо споживач не висловить відповідного наміру;
 10) установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору;
11) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі;
12) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору;
 13) визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору;
14) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору;
15) обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов'язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов'язань додержанням зайвих формальностей;
16) встановлення обов'язку споживача виконати всі зобов'язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх;
 17) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права передавати свої права та обов'язки за договором третій особі, якщо це може стати наслідком зменшення гарантій, що виникають за договором для споживача, без його згоди. Відповідно до ч. 4 зазначеної статті цей перелік не є вичерпним.
       Поняття "нечесна підприємницька практика" означає будь-яку підприємницьку діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим чи іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 19, ч. 2 ст. 19 Закону України „Про захист прав споживачів” нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
       Підприємницька практика може бути такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
        Аналіз справ, які надійшли для узагальнення, дає підстави для висновку про те, що в їх переважній більшості позивачі, користуючись правовим інструментарієм, наведеним вище, обґрунтовували свої вимоги численними посиланнями на порушення банківськими установами вказаних правових норм, без посилання на порушення конкретних прав позивачів у зв’язку з недотриманням вимог законодавства при укладенні договорів та наявність причинно-наслідкового зв’язку між зазначеними обставинами.
        Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 14 травня 2015 року було скасовано рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 грудня 2014 року про задоволення позовних вимог у цивільній справі за позовом Ш., Ш. до ПАТ „Укрсиббанк” про захист прав споживачів та визнання договорів недійсними, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
         Обґрунтовуючи судове рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з аналізу умов договору та графіку платежів та не дав належної оцінки тій обставині чи призвели наявні порушення при укладенні договору до порушення прав позивачів.
           Під час розгляду справи апеляційним судом з кредитного договору та додатків до нього було з’ясовано, що банком у письмовій формі було надано позивачу вичерпну інформацію про умови кредитування в іноземній валюті, попереджено про валютні ризики під час виконання зобов’язань, покладених на позичальника, надано розрахунок орієнтовної сукупної вартості кредиту та реальної процентної ставки. Волевиявлення позивача укласти договір саме на таких умовах засвідчено його підписом на кожному аркуші договору та підтверджено в ході його виконання діями позивача з систематичного внесення протягом тривалого часу періодичних платежів відповідно до умов договору. Наведеними обставинами повністю спростовується висновок суду першої інстанції про відсутність в договорі орієнтовної сукупної вартості кредиту та вартості послуг, детального розпису загальної вартості кредиту, встановлення жорстких обов’язків позивача та банкетного характеру зобов’язання надавача банківських послуг, дискримінаційних умов зміни відсоткової ставки, що призвело до порушення прав споживача банківської послуги.
      Апеляційний суд виходив з того, що відповідно до положень ст. 15, 16 ЦК України, ст.1, 3 ЦПК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, а тому під час розгляду справи в суді підлягає доведенню не лише сам по собі факт порушення норм матеріального права, а й встановлення доведеності порушення прав позивача.
      Положення ст. 18 Закону України „Про захист прав споживачів” для визначення умов договору несправедливими, а відповідно – недійсними також передбачають сукупність таких ознак, як: умови договору порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав і обов’язків сторін, завдають шкоду споживачеві.
       Положення наведеної норми Закону України „Про захист прав споживачів” узгоджуються з положеннями ст. 15, 16 ЦК України, ст.1, 3 ЦПК України щодо необхідності доведення порушення прав споживача та встановлення причинно-наслідкового зв’язку з недотриманням вимог законодавства під час укладення договору.
       Застосування судами області положень ст. 11, 19 Закону України „Про захист прав споживачів” про визнання недійсними договорів споживчого кредитування, укладених із застосуванням нечесної підприємницької практики можна навести у цивільній справі за позовом Б., Н. до ПАТ „Омега Банк”, ПАТ „Дельта Банк” про визнання недійсними кредитного договору, іпотечного договору та договору поруки.
       Звернувшись до суду з позовом, позивачі посилались на те, що пунктами 1.3, 6.1.2 кредитного договору для позивача Н. було встановлено дискримінаційні правила зміни відсоткової ставки, оскільки вони передбачають зміну розміру процентної ставки в разі зміни економічних умов та вартості ресурсів на ринку позичкового капіталу. Таке формулювання умов договору, на думку позивачів, вводить позичальника в оману, дає можливість банку визначати та змінювати розмір відсоткової ставки за власним розсудом, а тому на підставі ст. 11, 19 Закону України „Про захист прав споживачів” договір підлягає визнанню недійсним як такий, що є укладеним з використанням нечесної підприємницької практики.
       Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 02 жовтня 2015 року було скасовано рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 27 травня 2015 року про задоволення позову та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
       При розгляді даної справи Апеляційний суд виходив з того, що приписами п.2 ч.1 ст. 19 Закону України „Про захист прав споживачів” до нечесної підприємницької практики віднесено будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману, а тому, законом встановлено заборону на таку діяльність. Зокрема, підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу, не надається, або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення ним свідомого вибору.
       З матеріалів даної справи було з’ясовано, що кредитним договором було встановлено зі згоди сторін можливість зміни відсоткової ставки у бік збільшення при зміні економічних умов та вартості ресурсів на ринку позикового капіталу, однак   відповідно до положень ст.ст. 57, 58 ЦПК України, позивачами не було подано суду доказів про фактичне підвищення відсоткової ставки за користування кредитними коштами без погодження з позичальником та порушення його прав через збільшення обсягу його зобов’язань.
        В описаній вище справі судом першої інстанції одночасно з визнанням кредитного договору недійсним було задоволено вимогу позивача Н. про застосування наслідків недійсності правочину, шляхом стягнення з ПАТ „Альфа-банк” на користь Н. грошових коштів в сумі 92844 грн. Пославшись на положення ст. 216, 1057-1 ЦК України, суд першої інстанції фактично допустив односторонню реституцію, виходячи з того, що заяву було подано лише позивачем.
        Видається, що така мотивація не в повній мірі узгоджується з положеннями ст. 216, 1057-1 ЦК України, оскільки за приписами наведених норм визнання кредитного договору недійсним своїм наслідком має двосторонню реституцію, яка означає, що кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього недійсного правочину.
       Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг встановлені Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, відповідно до якого фінансові послуги можна поділити на банківський сектор і небанківський (кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії та ін.). Відповідно до ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Відповідно, судами області розглядались спори за участю споживачів фінансових послуг та фінансових установ небанківського сектору.
 
В якості прикладу слід навести справу Деснянського районного суду м. Чернігова за позовом Є. до ТОВ „Порше Мобіліті” про визнання недійсним п.1.3.1 загальних умов кредитування, графіку погашення кредиту, кредитного договору № 50007581, договору застави транспортного засобу, в якій позивач мотивував свої вимоги  тим, що 25.02.2013 року між ним та ТОВ "Порше Мобіліті" було укладено договір споживчого кредитування про надання споживчого кредиту для придбання автомобіля в сумі 92929,89 грн під 9% річних та додатковий кредит для оплати страхових платежів в сумі 27971,35 грн з тією ж платою за користування.
      У зв’язку з визначенням у договорі та його складових еквіваленту зобов’язань в іноземній валюті, розмір щомісячних платежів позивачеві обраховувалось відповідачем виходячи з курсу долара США, що призвело до істотного збільшення щомісячних виплат позивача за кредитним договором  та свідчило  про порушення його прав як споживача кредитних послуг.
     Рішенням районного суду в задоволенні позовних вимог Є. було відмовлено.
 Апеляційним судом було скасовано вказане рішення та ухвалено нове судове рішення про визнання недійсним кредитного договору в частині визначення грошового еквіваленту суми кредиту та суми додаткового кредиту в іноземній валюті, визначення платежів за кредитним договором за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквіваленту суми кредиту в доларах США,    визнано недійсним графік погашення кредиту та п. 1.3.1 додатку до кредитного під заголовком „Загальні умови кредитування”.
Ухваливши зазначене рішення, апеляційний суд виходив з того, що в силу положень ч. 1, 5 ст. 11, ч. 2, 4, 5 ст. 18 Закону України „Про захист прав споживачів”, ч. 1, 3 ст. 203, ч. 1 ст.215, 1054, 1056-1 ЦК України позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки   позивачем в силу статусу слабкої сторони, було укладено з Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" договір споживчого кредитування, до якого, всупереч принципу добросовісності, відповідачем було включено умови про визначення грошового еквіваленту суми кредиту та суми додаткового кредиту, , які позивачеві було надано в національній грошовій одиниці,  в іноземній валюті, в той час, коли положеннями абз. 3 ч.1 ст. 11 Закону України „ Про захист прав споживачів” з 2011 року надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України заборонено.
 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 16 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 24 червня 2015 року було скасовано, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 06 травня 2015 року було залишено в силі.
 Постановивши зазначену ухвалу Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що визначення в договорі еквіваленту зобов’язання в іноземній валюті відповідає вимогам ст. 533 ЦК України, однак при цьому сплата за таким зобов’язанням має здійснюватися у гривні за офіційним курсом Національного банку України на дату оплати.
Саме таким судовим рішенням було сформовано судову практику розгляду подібних справ судами Чернігівської області.
 Для проведення узагальнення серед інших було надіслано тринадцять справ за позовами споживачів послуг з встановлення металопластикових вікон до фізичних осіб-підприємців та банків, якими було здійснено кредитування робіт з виготовлення вказаної продукції.
 Для прикладу можна навести цивільну справу за позовом Ч. до Г., Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про захист прав споживача, розірвання договору про надання послуг з виготовлення металопластикових конструкцій., визнання договору про надання споживчого кредиту недійсним.
 Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 20 червня 2013 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 17 вересня 2013 року, було розірвано договір про надання послуг з виготовлення металопластикових конструкцій, укладений 27.10.2012 року між Ч. та ФОП Г., та з останньої стягнуто збитки в сумі 5740 грн., виходячи з положень ст. 611, 651 ЦК України. Судами було встановлено, що позивачем було оформлено з ПАТ „ОТП Банк” договір споживчого кредитування від 27.10.2012 року на суму 5740 грн, які було перераховано банком на рахунок Г.
Зважаючи на те, що остання, згідно поданих доказів, отримала вказані кошти, умов договору підряду на виготовлення металопластикових конструкцій не виконала, судом було правомірно постановлено рішення про розірвання договору. Що стосується правомірності укладення договору споживчого кредитування, суд першої інстанції виходив з наступного.
 Частиною першої статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановленні ч.ч. 1-3, 5,6 ст. 203 ЦК України. Це вимоги щодо змісту правочину, обсягу цивільної дієздатності сторін, свободи волевиявлення та спрямування правочину на реальне настання наслідків.
За своєю правовою природою, договір про надання споживчого кредиту є самостійним зобов’язанням, що потребує участі особливих суб’єктів права – банківської установи та споживача послуг.
Статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено імперативне зобов’язання кредитодавця перед укладенням договору надати споживачу повну інформацію та вичерпну інформацію про споживчий кредит (ч.2). Особистим підписом Ч. підтвердив, що банк надав йому в письмовій формі та в повному об’ємі інформацію, передбачену ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Крім того, наведеною нормою Закону визначено перелік істотних умов договору, від додержання яких залежить дійсність укладеного правочину.
 Уклавши договір про надання споживчого кредиту, Ч. та ПАТ «ОТП Банк» погодили (п.п.є п.3.1.5), що будь-які умови цього договору є істотними та підлягають виконанню.
Зважаючи на те, що з аналізу змісту договору вбачається наявність всіх встановлених Законом обов’язкових умов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог Ч. до ПАТ «ОТП Банк» про визнання договору про надання споживчого кредиту недійсним.
          Вивчення справ даної категорії  дає підстави для висновку про те, що деякі судді допускають порушення норм матеріального права при застосуванні інституту позовної давності.
За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність,  суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно є порушеними, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
      Незважаючи на вказані приписи закону, Деснянським районним судом м. Чернігова у цивільній справі за позовом П. до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним було відмовлено в задоволенні позовних вимог виходячи з їх безпідставності та через пропущення позивачем строку позовної давності. При цьому, суд першої інстанції посилався на те, що 25.12.2007 року позивач підписав кредитний договір, щомісячно протягом семи років виконував зобов’язання за кредитним договором, а тому пропустив загальний строк позовної давності за вимогами про визнання кредитного договору недійсним.
      Рішенням Апеляційного суду від 06 серпня 2015 року було змінено вказане рішення районного суду, шляхом виключення з його мотивувальної частини посилання на пропущення позивачем строку позовної давності.
       Апеляційним судом було зазначено, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Сплив позовної давності, відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України, є самостійною підставою для відмови у позові. Встановивши, що строк для звернення до суду з позовом пропущений без поважних підстав, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Відмовляючи у позові П. за його безпідставністю, суд першої інстанції одночасно послався в мотивувальній частині рішення на пропущення позивачем строку позовної давності і заяву відповідача про застосування позовної давності, а тому рішення суду було змінено, шляхом виключення  посилання на пропущення позивачем позовної давності.
    Зазначені помилки у застосування позовної давності зустрічаються і в інших цивільних справах, досліджених під час узагальнення.
 
 В заочному порядку було розглянуто сім справ наведеної категорії. В переважній більшості вказаних справ судами було дотримано процедуру заочного розгляду , передбачену главою 8 ( ст. 224-232) ЦПК України.
     Разом з тим, у цивільній справі Ніжинського міськрайонного суду за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до В., В. про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічними позовами В., В. до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсним кредитного договору,  про припинення договору поруки, заочний розгляд справи 29 травня 2015 року відбувся з порушенням положень ч.1 ст. 224 ЦПК України, оскільки в одному судовому засіданні декілька разів було оголошено перерви, під час розгляду справи приймали участь представник позивачів та представник банку, що виключало можливість ухвалення саме в цьому засіданні заочного рішення у справі.
     При прийнятті позовних заяв у справах зазначеної категорії судами Чернігівської області обґрунтовано надавались пільги позивачам зі сплати судового збору відповідно до приписів ст. 22 Закону України „Про захист прав споживачів”, оскільки ст. 5 Закону України „Про судовий збір” не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору.
                                Дотримання правил підсудності
      Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності врегульовано Законом України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів». Зазначеним  нормативним актом встановлено права споживачів, а також визначено механізми їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
 
      Положеннями  п. 22 ч. 1 ст. 1 зазначеного закону визначено, що споживач – фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.
 
      Враховуючи  наведене визначення, судовий захист прав споживачів кредитних послуг має здійснюватись  загальними судами за правилами цивільного судочинства в порядку позовного провадження за позовами фізичних осіб – споживачів товарів, робіт і послуг.
       При цьому, згідно з положеннями Закону України від 3 лютого 2011 р. № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам»,  справи про фінансові послуги вилучено з підвідомчості третейських судів.
        В якості прикладу застосування судами області положень зазначеного нормативного акту слід навести цивільну справу Ріпкинського районного суду Чернігівської області за позовом С. до ПАТ „Альфа-Банк” про визнання недійсним п.6 кредитного договору, укладеного 23 квітня 2014 року між ПАТ „Альфа-Банк” та С., відповідно до якого, сторони погодились внести до кредитного договору застереження, яке є третейською угодою в розумінні ст. 12 Закону України „Про третейські суди”, про те, що судовий захист прав та законних інтересів сторін за договором, розгляд і вирішення всіх спорів з питань виконання, зміни, розірвання кредитного договору відбуваються у постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації „Всеукраїнський фінансовий союз” відповідно до його регламенту.
        Посилаючись на те, що відповідачем порушені права позивача, як споживача банківських послуг, передбачені ч.1 ст. 15, частинами першою, другою статті 18, частиною другою статті 19 Закону України „Про захист прав споживачів”, з урахуванням того, що на час укладення договору про надання споживчого кредиту Закон України „Про третейські суди” містив заборону на укладення третейської угоди у наведеній категорії справ, С., звернувшись до суду загальної юрисдикції з цивільним позовом, просив визнати недійсним з моменту укладення п.6 зазначеного кредитного договору.
        Рішенням Ріпкинського районного суду від 14 січня 2015 року, залишеним без зміни Апеляційним судом Чернігівської області від 17 лютого 2015 року, у задоволенні позовних вимог С. було відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження.
       Постановою Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року скасовано всі судові рішення, ухвалені у даній справі та визнано недійсним п.6 кредитного договору № 500479161, укладеного 23 квітня 2014 року між ПАТ „Альфа-Банк” та С., на підставі ч. 1 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України, оскільки ВСУ дійшов висновку про те, що на час укладення договору про надання споживчого кредиту Закон України „Про третейські суди” містив заборону на розгляд третейськими судами справ щодо захисту прав споживачів, в тому числі споживачів послуг банку.
      Судами області розглядались і інші подібні справи, однак їх вирішення було здійснено з врахуванням положень Закону України „Про третейські суди”, в якому з 03 лютого 2011 року міститься заборона на розгляд третейськими судами справ щодо захисту прав споживачів.
       Під час розгляду інших справ зазначеної категорії судами області вірно було враховано положення рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини 3 статті 22 Закону України „Про захист прав споживачів” у взаємному зв”язку з положеннями частини 4 статті 42 Конституції України про те, що дія Закону України „Про захист прав споживачів” поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та споживачем, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
          Вирішуючи питання територіальної підсудності справ наведеної категорії, суди мають керуватися нормами глави 1 розділу ІІІ ЦПК (ст.ст. 107-117) та враховувати, що відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК України, позивачеві у справах про захист прав споживачів надано альтернативне право на свій розсуд пред’являти позов: за місцезнаходженням відповідача, за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (за винятком виключної підсудності).
           Також, за розсудом позивача, споживача банківських послуг, відповідно до ч. 7 ст. 110 ЦПК України, позови, що виникають з діяльності філії юридичної особи-фінансової установи можуть пред’являтись до юридичної особи за місцезнаходженням філії.
           Судова практика свідчить про наявність випадків недобросовісного користування споживачами банківських послуг правом на судовий захист та відсутність ретельного, принципового підходу окремих суддів до розгляду таких справ.
            Зокрема, рішенням Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 28 березня 2014 року було відмовлено в задоволенні позовних вимог Б. до ПАТ „Райффайзен банк Аваль” про визнання недійсним кредитного договору, укладеного 28 грудня 2006 року між указаними сторонами, про надання кредиту в сумі 142500 доларів США зі сплатою 14% річних та кінцевим строком його погашення 28.12.2026 року.
           З матеріалів справи вбачається, що позивач є мешканцем с. Княжичі, Броварського району, Київської області, місцезнаходження відповідача значиться у м. Києві, кредитний договір було укладено сторонами у Святошинському відділенні ВАТ „Райффайзен Банк Аваль”, тому віднесенню до підсудності Ріпкинського районного суду за принципом територіальності дана справа не підлягала.
           Для штучного вирішення питання про належність даної справи до розгляду Ріпкинського районного суду за територіальною підсудністю, позивачем було оформлено реєстрацію у смт. Ріпки по вул. Десняка, 14 на період з 04.02.2014 року по 04.08.2014 року, а вже 05 лютого 2014 року пред”явлено означений позов саме до Ріпкинського районного суду.
           Аналогічно, за вказаною схемою, 05 лютого 2014 року до цього ж суду було пред′явлено позов однакового змісту І., мешканцем м. Києва, до ПАТ „Банк Національний кредит” про визнання недійсним кредитного договору від 04 серпня 2006 року про надання кредиту в сумі 51500 доларів США. Реєстрацію вказаної особи за тією ж адресою: смт. Ріпки по вул. Десняка, 14 було оформлено на період з 04.02.2014 року по 04.08.2014 року.
          Пред”явивши зазначені позовні вимоги, позивачі обґрунтували їх тим, що кредити було надано в іноземній валюті всупереч ст. 99 Конституції України, ст. 35 Закону України „Про Національний банк України„ , ст.3 Закону України „Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, ст. 192, 524 ЦК України, якими визначено грошову одиницю України та платіжний засіб українську гривню. Позивачі посилались на відсутність у відповідачів індивідуальних ліцензій на здійснення валютних операцій, відсутність інформації щодо сукупної та загальної вартості кредитів, щодо валютних ризиків та щодо інших витрат за договорами, всупереч ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів”, а тому, на підставі ч.1 ст. 203, ч1.1 ст.215, ст. 230 ЦК України просили визнати кредитні договори недійсними.
       Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання кредитних договорів недійсними за наведеними вище позовами, суд першої інстанції виходив з того, що зобов”язальні правовідносини між сторонами не виникли, оскільки сторони, відповідно до положень ст. 638 ЦК України, в належній формі не досягли згоди з усіх істотних умов договору, а саме, відповідачами (банківськими установами) не було письмово оприлюднено всіх істотних умов договорів, як визначено у ст. 2 Закону України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, відтак кредитні договори є не вчиненими, а відповідно - такі правочини не можуть бути визнані недійсними.
       Проте, ухваливши зазначені судові рішення, суд першої інстанції не взяв до уваги, що Закон України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” встановлює   відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами  у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном, положення статті другої вказаного нормативного акту не регулюють спірних правовідносин, оскільки наведена норма права регулює правовідносини з укладення договору про іпотечний борг. Договори про іпотечний борг між вказаними сторонами взагалі не укладались, а тому застосування судом до спірних правовідносин положень ст. 2 Закону України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” є неправомірним.
      В апеляційному порядку за апеляційною скаргою ПАТ „Банк Національний кредит” було змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову рішення суду першої інстанції у цивільній справі за позовом І. до ПАТ „Банк Національний кредит” про визнання недійсним кредитного договору, проте, в іншій цивільній справі рішення суду набрало чинності та надалі з урахуванням фактів, визнаних судом в його мотивувальній частині, може слугувати підставою для звільнення боржника від виконання зобов”язання перед банком.
      У цивільній справі за позовом Р., Р. до ПАТ КБ „Надра” про визнання недійсними кредитного договору, договору поруки, договору іпотеки позивачі у грудні 2014 року звернулись з позовом до Деснянського районного суду м. Чернігова за місцезнаходженням філії банку.
      До початку розгляду справи було з”ясовано, що з січня 2012 року філії зазначеного банку у м. Чернігові не існує, у зв”язку з чим, з урахуванням клопотання позивачів, ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 січня 2015 року справу було передано на розгляд до Новозаводського районного суду м. Чернігова, на підставі п. 2 ч.1 ст. 116 ЦПК України.
      При вирішенні зазначеного питання судом першої інстанції не було враховано те, що поміж інших вимог позивачами було заявлено вимогу про визнання недійсним договору іпотеки, предметом якого є житловий будинок, який розташований на території Новозаводського району м. Чернігова, а тому, виходячи положень ч.1 ст. 114 ЦПК України, позов, що виник з приводу нерухомого майна, належало пред’являти за місцезнаходженням майна, а саме, до Новозаводського районного суду м. Чернігова.
      Під час узагальнення було встановлено і інші випадки порушення судами правил виключної підсудності розгляду справ
      Як приклад можна навести цивільну справу Деснянського районного суду м. Чернігова за позовом М. і Б. до Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» про визнання недійсними договору про іпотечний кредит та договору іпотекивідповідно до умов якого,   М. передала в іпотеку квартиру у м. Бровари Київської області. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 листопада 2015 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено, однак вирішуючи питання про відкриття провадження у справі суддею не було враховано положень ч. 1 ст. 114 ЦПК України про те, що спори з приводу нерухомого майна мають пред”являтись за місцезнаходженням такого майна.
      Решта цивільних справ, які надійшли для узагальнення, переважно розглядалась за місцем проживання позивачів – споживачів фінансових послуг, що відповідає положенням ч.5 ст. 110 ЦПК України.
      Однією із засад цивільного судочинства є свобода договору (ст. 3 ЦКУкраїни).
   Згідно із ч. 1 ст. 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
 Законом України від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" указана норма доповнена частиною другою, за якою у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Відповідно до преамбули Закону України „Про захист прав споживачів, він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У вказаному законі не визначено певних меж його дії, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи з демократичних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах такої "слабкої сторони", як фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Такі відносини можуть виникати з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону.
Від правильного вирішення цього питання залежить не тільки підсудність справ, а й застосування положень ч. 3 ст. 22 Закону  України „Про захист прав споживачів” щодо звільнення споживачів за позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав, від сплати судового збору.
Вказаний закон містить у собі значно більше гарантій прав споживачів під час отримання послуг порівняно з ЦК та іншими спеціальними законами.
Разом із тим, ураховуючи, що окремі види правовідносин з участю споживачів регулюються й спеціальними законами України (наприклад, страхування, перевезення, фінансові послуги, житлово-комунальні послуги тощо), Закон України „Про захист прав споживачів” має застосовуватись в частині, не врегульованій спеціальним законом.
Оскільки найсуперечливішими й дискусійними у судовій практиці є питання щодо застосування Закону України „Про захист прав споживачів” до правовідносин із надання фінансово-кредитних послуг, договорів, за якими організації залучають кошти громадян для будівництва житла, їм приділено найбільшу увагу.
                                    Договори банківського вкладу
За правилом ч.2 ст.1060 ЦК України, в редакції, що діяла до 06.06.2015 року, за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частини  на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. За редакцією наведеної норми закону, яка набрала чинності   з 06.06.2015 року, за договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частини  на першу вимогу вкладника, за договором банківського строкового вкладу- видати вклад та нараховані проценти із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення такого вкладу на вимогу вкладника до спливу строку, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу.
 Аналіз справ, направлених місцевими судами для узагальнення, свідчить, що фізичні особи (клієнти банку), які не змогли отримати вклади в банку або їм було відмовлено з різних підстав у видачі вкладу, зверталися до суду і такі позови в основному задовольнялися. При цьому в більшості випадків суди правильно виходили з вимог чинного законодавства та договору банківського вкладу, згідно з якими банк повинен виплачувати особі депозит у строк, у повному обсязі, з урахуванням відсотків, а також у тій валюті, в якій гроші були внесені на депозитний рахунок.
Так, заочним рішенням Менського районного суду Чернігівської області від 08.11.2014 року було підставно задоволено позовні вимоги Ш. до ПАТ «Міський комерційний банк» про стягнення грошових коштів за договором банківського вкладу на вимогу від 01.07.2014 року в сумі 198904 грн, оскільки всупереч вимог п.1.8, 1.9 ст.1 договору банківського вкладу на вимогу, ст. 526, 629, 1058, 1060 ЦК України банком не було повернуто суму вкладу на вимогу вкладника.
       На підставі постанови Правління Національного банку України від 20.11.2014 № 732 «Про віднесення ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «МІСЬКИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20.11.2014 № 124 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Міський комерційний банк», згідно з яким з 21.11.2014 було запроваджено тимчасову адміністрацію строком на три місяці, з 21.11.2014 по 20.02.2015 року, та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Міський комерційний банк».
Разом з тим, заочним рішенням Менського районного суду Чернігівської області від 08.12.2014 року, під час дії тимчасової адміністрації,  було задоволено позовні вимоги М. до ПАТ «Міський комерційний банк» про стягнення грошових коштів за договором банківського вкладу на вимогу від 01.07.2014 року в сумі 202574 грн, оскільки всупереч вимог п.1.8, 1.9 ст.1 договору банківського вкладу на вимогу, ст. 526, 629, 1058, 1060 ЦК України банком не було повернуто суму вкладу на його письмову вимогу від 18.09.2014 року. Зважаючи на те, що із заявою про виплату банківського вкладу М. звернулася до ПАТ «Міський комерційний банк»  ще задовго до введення тимчасової адміністрації та мораторію, згідно з п. 1.8, 1.9 ст.1  договору банківського вкладу, банк мав повернути вклад до введення мораторію.
  Судова практика з розгляду справ про повернення депозитів при введенні мораторію на задоволення вимог кредиторів під час здійснення тимчасової адміністрації з метою створення сприятливих умов для відновлення фінансового стану банку, в переважній більшості є стабільною, визначається відповідно до вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Вiдповiдно до положень ч. 2 ст. 192 ЦК iноземна валюта може використовуватися в Українi у випадках i в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання iноземної валюти на територiї України на сьогоднi встановленi Декретом вiд 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання i валютного контролю» (далi — Декрет № 15-93), Правилами використання готiвкової iноземної валюти на територiї України (затверджено постановою Правлiння Нацiонального банку України (далi — НБУ) вiд 30 травня 2007 р. № 200; зареєстровано в Мiнiстерствi юстицiї України 18 червня 2007 р. за № 656/13923), Положенням про порядок здiйснення операцiй з чеками в iноземнiй валютi на територiї України (затверджено постановою Правлiння НБУ вiд 29 грудня 2000 р. № 520; зареєстровано в Мiнiстерствi юстицiї України 21 лютого 2001 р. за № 152/5343) та iншими документами.
Згiдно зi ст. 524 ЦК зобов’язання має бути виражене у грошовiй одиницi України — гривнi, проте в договорi сторони можуть визначити грошовий еквiвалент зобов’язання в iноземнiй валютi.
Разом з тим, незалежно вiд фiксацiї еквiвалента зобов’язання в iноземнiй валютi, згiдно з пунктами 1 та 2 ст. 533 ЦК грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов’язаннi визначено грошовий еквiвалент в iноземнiй валютi, сума, що пiдлягає сплатi у гривнях, визначається за офiцiйним курсом вiдповiдної валюти на день платежу, якщо iнший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи iншим нормативно-правовим актом.
Враховуючи правову природу трьох процентiв рiчних, передбачених ст. 625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов’язання, як особливої мiри вiдповiдальностi, встановленої законом, правильною є практика судiв, якi стягують їх виключно в нацiональнiй валютi України — гривнi, як передбачено наведеними вище нормами матеріального права.
Втім, у справі Прилуцького міськрайонного суду за позовом К. до ПАТ «Банк Фінанси та кредит» заочним рішенням від 17 червня 2015 року з відповідача на користь К. було стягнуто залишок строкового банківського вкладу в сумі 16550 дол. США та 69,37 дол. США – 3% річних на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України.
В мотивах наведеного судового рішення суд першої інстанції послався на постанову Верховного Суду України №6-140цс13 від 25.12.2013 року, в якій викладено правову позицію про необхідність застосування до банку відповідальності за порушення грошового зобов’язання, передбаченої ч.2 ст. 625 ЦК України, у випадку перерахування коштів строкового банківського вкладу в національній валюті України на поточний банківський рахунок вкладника та водночас, ненадання останньому можливості використання цих коштів за його вимогою.
Між тим, у постанові Верховного Суду України від 02.07.2014 року у справі №6-79цс14 було сформульовано правову позицію про те, що аналіз норм ст. 99 Конституції України, ст. ст.192, 533 ЦК України дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і його виконання є національна валюта України – гривня.
Відповідно, лише у національній валюті України підлягають обчисленню і стягненню і інші складові грошового зобов’язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені ст. 625 ЦК України.
Як видається з наведеного прикладу, судом першої інстанції було стягнуто 3% річних в іноземній валюті всупереч норм чинного законодавства та приписів ст. 360-7 ЦПК України про обов’язковість судових рішень Верховного Суду України.
З аналогічними порушеннями Прилуцьким міськрайонний судом було розглянуто цивільну справу за позовом К. до ПАТ «Банк Фінанси та Кредит», рішенням у якій від 17 червня 2015 року на користь позивача було стягнуто 3% річних за ч. 2 ст. 625 ЦК України в іноземній валюті, а саме, в сумі 70,31 дол. США.
                                                    
                                Договір купівлі-продажу
 
Відносини між споживачами товарів і продавцями регулюються Цивільним кодексом України,  Законом України «Про захист прав споживачів», іншими нормативними актами.
Згідно зі ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона - продавець передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні - покупцеві, а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно  законодавства, що регулює відносини договорів купівлі-продажу,  покупцям законодавчо надаються певні привілеєві права, а торговельним підприємствам встановлюються додаткові обов'язки, оскільки для останніх торговельне обслуговування населення є їх основною професійною діяльністю. Зокрема, відповідно до ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів», споживачі під час придбання товарів для задоволення своїх побутових потреб мають, зокрема, право на: на державний захист своїх прав; гарантований продукцією неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами; звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; об'єднання у громадські організації споживачів (об'єднання споживачів). Зазначений перелік прав споживачів не вичерпний. Законодавчими актами і договорами можуть передбачатися й інші права споживачів та зобов'язання продавців, а умови договору, які обмежують передбачені законодавством права споживача, є недійсними.
Споживач має право вимагати від продавця, щоб якість придбаного ним товару відповідала вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товар, що надає продавець. Продавець зобов'язаний продавати тільки ті товари, термін придатності яких не минув. Вимоги до товару щодо його безпеки для життя, здоров'я і майна споживачів, а також навколишнього природного середовища встановлюються законодавчими та іншими нормативними актами. На товари, що завозяться на територію України, чинним законодавством повинен бути передбачений документ, який підтверджує їх належну якість.
Неналежна якість продукції передбачає наявність у ній недоліків.
      Законодавець у положеннях ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів»  розмежував товари неналежної якості на такі категорії:
      - товари, що мають недоліки,
      - товари, що мають істотні недоліки,
      - фальсифіковані товари.
      Відповідно до визначення термінів у ст. 1 зазначеного закону недолік – це будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред’являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем).
       Якщо через недолік неможливе чи недопустиме використання товару відповідно до його цільового призначення, виник він із вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з таких ознак: взагалі не може бути усунутий; його усунення потребує понад 14 календарних днів; робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором – то це істотний недолік товару.
       Продукція, виготовлена з порушенням технології або неправомірним використанням знака для товарів та послуг, чи копіюванням форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а також неправомірним відтворенням товару іншої особи – це фальсифікований товар.
       Як правило, істотні недоліки, що виникли з вини виробника (продавця, виконавця) чи фальсифікований товар, у разі виникнення потреби у визначенні причини втрати якості товару, гарантійний термін якого не вичерпався, підтверджуються під час розгляду справ у суді, висновком експертизи, яку продавець відповідно до п. 13 Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 506 «Про затвердження Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів», зобов’язаний організувати у триденний термін з дня одержання письмової заяви від споживача.
        Обов’язок організувати проведення експертизи пов'язується з умовою наявності потреби у визначенні причин втрати якості товару, в зв’язку з чим таке формулювання закону тлумачиться неоднозначно, а судова практика свідчить, що у суддів області виникають труднощі саме при вирішенні питання щодо визначення та критеріїв оцінки істотних недоліків товару у випадку, якщо ці факти не можуть бути підтверджені експертизою.
       За положеннями ч.1 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач, у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків, в порядку та строки, встановлені законодавством має право вимагати:
      - пропорційного зменшення ціни,
      - безплатного усунення недоліків товару в розумний строк,
      - відшкодування витрат на усунення недоліків товару.
      Якщо ж протягом гарантійного строку було виявлено істотний недолік, який виник з вини виробника товару (продавця, виконавця), підтверджених за необхідності висновком експертизи, то споживач має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:
      - розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми,
      - заміни товару на такий же або аналогічний з числа наявних у продавця (виробника) товар.
рівень споживання; належну якість товарів і торговельного обслуговування; безпеку товарів; необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів; відшкодування збитків, завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або
Споживач має право пред’явити одну із зазначених вимог, а в разі її невиконання – заявити іншу вимогу (ч. 3 ст. 8 Закону ).
В якості прикладу застосування наведеного законодавства слід навести наступну справу Прилуцького міськрайонного суду.
Заочним рішенням Прилуцького міськрайонного суду від 18 квітня 2013 року у цивільній справі за позовом С. до ТОВ «Алегро-Прилуки» про захист прав споживача, відшкодування майнової та моральної шкоди, позовні вимоги було задоволено частково, зобов′язано ТОВ «Алегро-Прилуки» замінити проданий С. холодильник INDEZIT неналежної якості на аналогічний холодильник належної якості, з числа наявних у продавця товарів, в задоволенні позовних вимог про стягнення морального відшкодування було відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що протягом встановленого гарантійного строку виник істотний недолік товару, усунення якого потребувало 39 днів, не рахуючи строків переписки з відповідачем, та затягуванням останнім його ремонту, попри встановленого законом строку у 14 календарних днів.
Зазначене судове рішення було скасовано апеляційним судом Чернігівської області з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
 Помилка суду першої інстанції полягала в невірному застосуванні положень ч.1 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів», через що недолік проданого відповідачем товару судом  було визначено істотним, за відсутності для цього встановлених законом правових підстав.
 З матеріалів справи було встановлено, що згідно заявки позивача 24.01.2013 відповідачем було усунуто недоліки товару шляхом заміни модуля, а 29.01.2013 року - усунуто протікання на пайці, здійснено заміну фільтра та перезаправку. Згідно акту перевірки якості виробу від 14 лютого 2013 року, складеного представниками сервісного центру в присутності позивача, після ремонту холодильника, за період з 05.02.1013 року по 14.02.2013 року технічних несправностей холодильника виявлено не було.
Зважаючи на те, що позивачем не було надано суду жодних доказів прояву несправності холодильника після проведеного ремонту, а також доказів недопустимості використання товару відповідно до його цільового призначення, у суду не було правових підстав для задоволення позову, виходячи лише з факту проведення ремонту придбаного позивачем холодильника.   Викладене свідчить, що недоліки придбаного товару ознак істотності не містили, у зв`язку з чим підстави, передбачені ст. 8 ЗУ «Про захист прав споживачів», для заміни товару на такий же товар або на аналогічний, відсутні.
 Постановлене апеляційним судом рішення було предметом перевірки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ухвалою якого від 23 жовтня 2013 року вказане рішення залишено без зміни.
       Здебільшого, у справах, що витікають зі спорів про придбання товарів неналежної якості, позивачі, відповідно до абзацу 2, ч. 1 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів», ставили питання про розірвання договорів купівлі-продажу таких товарів та повернення сплачених грошових сум. Водночас, не приділяли належної уваги наявності доказової бази на підтвердження виявлення істотних недоліків придбаного товару.
        У цивільній справі Новозаводського районного суду м. Чернігова за позовом М. до ТОВ «Технополіс-1» про розірвання договору купівлі-продажу, відшкодування вартості товару через виявлену несправність придбаного холодильника, судом було відмовлено у задоволенні позову. Під час розгляду справи відповідачем було надано акт технічного огляду, згідно якого дефектів виробничого характеру у проданому товарі виявлено не було, при цьому жодних доказів на спростування відомостей вказаного акту або подання суду  клопотання про проведення експертизи для з’ясування зазначеного питання позивачем здійснено не було.
      Наводячи цей приклад в узагальненні практики розгляду судами справ, пов’язаних із застосуванням Закону України Про захист прав споживачів», видається, що Апеляційний суд Чернігівської області при перевірці законності наведеного рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова, висловив правильну думку про те, що рішення суду є законним, оскільки позивач не надав суду доказів в порядку, передбаченому ЦПК України, на підтвердження заявлених ним вимог, відмовився від проведення експертизи придбаного ним товару, що не дозволило суду дійти висновку про порушення його прав відповідачем.
      На відміну від зазначеного прикладу, у цивільній справі за позовом Б. до Д. про захист прав споживача, рішенням Ічнянського районного суду від 12 червня 2015 року було стягнуто з приватного підприємця Д. на користь Б. вартість придбаного неякісного морозильника марки «Атлант» в сумі 6750 грн.
     При перевірці законності ухваленого судом першої інстанції рішення, було з»ясовано, що позивач придбала вказаний морозильник у відповідача 25.01.2015 року. Під час роботи придбаного товару було виявлено дефект, який виник з вини виробника та полягав у відсутності заданої температури у морозильній камері, у зв′язку з чим, сервісним центром ТОВ «Аматі-Сервіс» 28.02.2015 року було здійснено її ремонт та вилучено гарантійний талон.
Зважаючи на такі обставини та беручи до уваги те, що на час розгляду даної цивільної справи апеляційним судом позивачем було продано зазначений морозильник третій особі за суму 6750 грн, апеляційним судом було скасовано рішення суду першої інстанції та відмовлено у задоволенні позову, оскільки підстави, передбачені ст. 8 ЗУ «Про захист прав споживачів», для розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми, були  відсутні.
Практика вивчення справ наведеної категорії свідчить про те, що для деяких суддів складним видається викладення резолютивної частини рішення суду за вимогами про розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми.
У цивільній справі за позовом А. до фізичної особи підприємця Я. Чернігівським районним судом було встановлено, що проданий відповідачем ноутбук має істотний недолік, який виник з вини виробника товару, та не був усунутий відповідачем у передбачені законом строки, що призвело до неможливості користування товаром за призначенням. В судовому рішенні про часткове задоволення вимог позивача, вказаним судом було розірвано договір купівлі-продажу та зобов′язано Я. повернути А. 5995 грн при поверненні останнім ноутбука.
За змістом ст. 215 ЦПК України резолютивна   частина рішення суду  повинна   мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі   встановлених   фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у статтях 215 - 217 ЦПК України. У ній, зокрема, має бути зазначено: висновок суду про задоволення позову або відмову в позові, повністю чи частково (при відмові в позові слід точно зазначити, кому, відносно кого та в чому відмовлено);висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено;розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; конкретні дії, які відповідач повинен вчинити та на чию користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права; розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; у яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов'язаний або має право його допустити.
З метою запобігання виникненню неясності   при   виконанні рішення у його резолютивній частині зазначається точне та повне найменування юридичної особи, прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, відносно яких суд вирішив питання.   Згідно з частиною першою статті 192 ЦК України законним платіжним засобом,   обов'язковим   до   приймання   за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. У зв'язку з цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України - гривні.
На прикладі описаного рішення Чернігівського районного суду можна показати, що в порушення наведених вище правил, судом не було вирішено питання про присудження позивачеві грошової суми 5995 грн, належної останньому внаслідок розірвання договору купівлі-продажу неякісного товару. Замість вирішення питання про стягнення вказаної суми, суд зобов’язав відповідача її сплатити, вказавши, що таку дію належить вчинити при поверненні позивачем ноутбука.
Натомість, зобов’язання сплатити передбачає наявність активних дій відповідача, не залежить від волі позивача і може призвести до невиконання такого рішення взагалі.
Стягнення ж судом присудженої суми коштів передбачає для позивача можливість отримання виконавчого листа на виконання рішення суду та примусове стягнення коштів з відповідача державною виконавчою службою.
Постановляючи рішення про стягнення на користь позивач вартості майна, суд має зазначити  в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами, а також одночасно обговорити питання про передання неякісного товару після відшкодування збитків позивачеві, особі відповідальній за продаж неякісного товару.
      Вивчення справ даної категорії справ дає підстави зробити висновок, що для деяких судів виявились проблемними питання вирішення вимог про  відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до ст. 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов'язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом.
Право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої споживачу, передбачено п. 5 ч. 1 ст. 4 та ст. 16 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції Закону України від 19 травня 2011 р. № 3390-VI «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції», згідно з якою шкода, завдана внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відшкодовується відповідно до закону.
Вказаний закон 17 вересня 2011 р. набув чинності і його нормами встановлено порядок відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, які є рухомим майном. Порядок відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, які є нерухомим майном, а також шкоди, завданої внаслідок недоліків робіт і послуг регулюється нормами ЦК України (статті 1209-1211).
Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови Пленуму від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму від 25 травня 2001 р. № 5, від 27 лютого 2009 р. № 1) надав роз’яснення, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, коли право на відшкодування моральної шкоди безпосередньо передбачене нормами Конституції України або випливає з її положень, або закріплене законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди.
Таким чином, за п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції до внесення змін Законом України від 19 травня 2011 р. № 3390-VI «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» було розділено підстави відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Так, у разі заподіяння споживачу шкоди (збитків) дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, він мав право лише на відшкодування майнової шкоди (збитків). А в разі заподіяння шкоди небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією, споживач мав право на відшкодування як майнової, так і моральної (немайнової) шкоди у випадках, передбачених законодавством.
      Згідно ж з чинною редакцією п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів», починаючи з 17 вересня 2011 року споживачі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону. При цьому, положеннями ст. 1 Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції»  поняття шкоди визначено як завдані внаслідок дефекту в продукції каліцтво, інше ушкодження здоров’я або смерть особи, пошкодження або знищення будь-якого об’єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект.
       Відповідно до положень ст. 711 ЦК України шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю у зв’язку з придбанням товару, що має недоліки, відшкодовується відповідно до положень гл. 82 цього Кодексу.
      Таким чином, у спорах про захист прав споживачів чинне цивільне законодавство передбачає відшкодування моральної шкоди лише у тих випадках, коли шкода завдана майну споживача або шкода завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.
      Втім, вивчення судової практики дає підстави вважати, що сутність змін законодавства, яким врегульовано право споживача на стягнення морального відшкодування, є зрозумілою не для всіх суддів районних судів.
        Зокрема, у цивільній справі Прилуцького міськрайонного суду за позовом Д. до  ТОВ «Комфі Трейд» про розірвання договору купівлі-продажу кавоварки, стягнення сплаченої за товар грошової суми та відшкодування моральної шкоди, рішенням суду позов було задоволено, в тому числі і в частині вимог про стягнення морального відшкодування. При задоволенні позовних вимог щодо стягнення морального відшкодування в сумі 600 грн, суд першої інстанції посилався на положення ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», якою прописано, що при задоволенні позовних вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      У цивільній справі за позовом А. до фізичної особи підприємця Я. Чернігівським районним судом було розірвано договір купівлі-продажу ноутбука та зобов»язано Я. повернути А. 5995 грн при поверненні останнім ноутбука, а в задоволенні позовних вимог про стягнення морального відшкодування було відмовлено, оскільки позивачем не було доведено наявності у нього моральних страждань та причинного зв′язку між ними та порушенням відповідачем його прав.
Рішенням Носівського районного суду від 08.07.2015 року у цивільній справі за позовом Н. до С. про захист прав споживача було розірвано договір купівлі-продажу меблів, укладений 25.02.2015 року, стягнуто на користь споживача 4775 грн вартості товару та 2000 грн морального відшкодування. Висновок щодо стягнення моральної шкоди мотивовано посиланням на положення ст. 23 ЦК України. Наведене рішення скасовано в апеляційному порядку з постановленням нового рішення про відмову в позові.
    У цивільній справі за позовом М. до ТОВ «Алегро-Прилуки» про розірвання договору купівлі-продажу та повернення сплаченої суми за товар та стягнення морального відшкодування, рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 03 квітня 2013 року позовні вимоги задоволено частково, розірвано договір купівлі-продажу,стягнуто 399 грн. вартості товару, 350 грн. – морального відшкодування.
Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 31 травня 2013 року вказане рішення скасовано в частині стягнення з відповідача морального відшкодування та відмовлено в цій частині позовних вимог.
Апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції не враховано положення п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів», яким встановлено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції) відповідно до закону.
Оскільки Закон України «Про захист прав споживачів не передбачає підстав для відшкодування моральної шкоди у випадку продажу неякісного товару, висновок суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди  не ґрунтується на законі.
             Договір про виконання робіт (надання послуг)
 Права споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг)регламентовано положеннями ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а також  відповідними нормами ЦК України і зокрема, главою 61 «Підряд», главою 63 «Послуги».
Положеннями  ст. 526 ЦК Українипередбачено, що зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
За договором підряду одна сторона зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу
У разі  якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільною що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків ( ч. 2 ст. 849 ЦК України).
На узагальнення з наведеної категорії правовідносин надійшло лише декілька справ, у яких порушені права споживачів було відновлено
В якості показового прикладу можна навести цивільну справу Деснянського районного суду м. Чернігова  за позовом С. до К. про розірвання договору на виготовлення міжкімнатних дверей, стягнення витрачених споживачем коштів, пені за прострочення виконання договору.
Заочним рішенням суду позовні вимоги було задоволено, стягнуто на користь позивача з фізичної особи-підприємця К. завдаток в сумі 1600 грн та неустойку в сумі 291 грн. 45 коп.
Ухваливши таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що 31 січня 2015 року між сторонами у письмовій формі було укладено договір підряду на виготовлення та передачу у власність замовника міжкімнатних дверей загальною вартістю 2236 грн, умовами якого було передбачено внесення споживачем авансу в сумі 1600 грн  та відповідно від дати вказаної події вироби мали бути виготовленими та доставленими протягом 31 дня. Зважаючи на те, що аванс було внесено позивачем у день укладення договору, а замовлення виконано не було навіть на час звернення з позовом до суду (вересень 2015 року), попри неодноразові звернення замовника до виконавця робіт з питання прискорення виконання умов договору, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідно до ч.2 ст. 651 ЦК України договір має бути розірваним через істотне порушення його умов відповідачем. При цьому судом було враховано, що умовами договору було визначено строк виконання роботи відповідно до ст.846 ЦК України, водночас положення ч.2 ст. 849 ЦК України надають право замовнику відмовитись від договору підряду у випадку занадто повільного виконання робіт, та вимагати відшкодування збитків.
При вирішенні наведеної справи судом першої інстанції вірно було застосовано положення ч.5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», якими передбачено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством, стягнувши на користь позивача в сумі 291 грн 45 коп.
                                                     Страхування
 
       Згідно зі статті 16 Закону України «Про страхування»,                                    статті 979 ЦК України договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, відповідно до якої страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Отже, за своєю правовою природою договір страхування є договором про надання послуг.
Відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
За визначенням пункту 22 статті 1 цього ж Закону споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.
Виходячи з вищевказаних правових приписів та з урахуванням пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України   від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», до відносин, які регулюються нормами Закону України «Про захист прав споживачів», належать, зокрема, відносини, які виникають при укладенні договору страхування.
     Положення щодо прав та обов’язків, відповідальності страховика, закріплені в Законі України «Про страхування» та главі 67 ЦК України, є спеціальними нормами права, в той час, коли приписи Закону України «Про захист прав споживачів» по відношенню до зазначених норм є загальними.
Матеріали цивільних справ, наданих для аналізу практики, свідчать про наявність випадків прямого чи опосередкованого застосування судами області до страхових відносин Закону України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 р. № 1023-XII.
Це стосується насамперед питань про підсудність за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди, виконання договору, звільнення від сплати судового збору, можливості вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Зокрема, всі справи зазначеної категорії були визначені в судах області як справи про захист прав споживача та були розглянуті відповідно до частини 5 ст. 110 ЦПК України судами за місцем зареєстрованого проживання споживача.
Зважаючи на те, що спеціальними нормами матеріального права окремо зазначені питання не врегульовано, опосередковане застосування судами правил підсудності, визначених для позовів про захист прав споживача, не видається таким, що порушує норми процесуального права.
 Практика вивчення справ зазначеної категорії засвідчила, що  визначальними у відносинах страхувальника та страховика є не тільки  законодавчі можливості захисту інтересів однієї чи іншої сторони, а, насамперед, підвищення якості страхових послуг з боку страхових компаній та добросовісне виконання умов договорів страхування його сторонами.
У нинішніх реаліях страхові компанії мають чітко усвідомлювати свої слабкі сторони (недостатню надійність і капіталізацію, низьку якість страхових послуг), прагнучи до підвищення надійності системи страхування в цілому шляхом впровадження вимог і стандартів надання страхових послуг (особливо процедури та строків страхових виплат), які застосовуються у міжнародній практиці.
Насамперед, результати розгляду цивільних справ свідчать про зворотнє.
      Як приклад можна навести цивільну справу за позовом А. до ПрАТ «СК «Український страховий стандарт» про стягнення страхових виплат в сумі 51 920 грн.
Звернувшись до суду з указаним позовом, позивач посилався на те, що 13.12.2012 року між ПрАТ «СК «Український страховий стандарт»  та А., сином позивача, було укладено договір добровільного страхування від нещасного випадку, строком дії до 13.12.2013 року, предметом якого було визначено життя, здоров`я та працездатність застрахованої особи. У період дії зазначеного вище договору страхування, 30 вересня 2013 року А. загинув, відповідно настав страховий випадок, передбачений п. 5.3 Договору страхування.
Відповідно до п. 20.5 умов договору страхування від нещасних випадків, в разі смерті застрахованої особи, виплата становить 100% страхової суми, але не більше суми заборгованості страхувальника перед вигодонабувачем на день смерті застрахованої особи за кредитним договором.
Позивач, як спадкоємець щодо майна А., звернувся з відповідними документами до відповідача із заявою про виплату страхового відшкодування у зв′язку зі смертю застрахованої особи, однак отримав відмову.
Рішенням Корюківського районного суду Чернігівської області від 13 жовтня 2014 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що договір страхування від нещасного випадку позичальника банку укладався між ПрАТ «СК «Український страховий стандарт» та А. з метою захисту інтересів ПАТ «Укрсоцбанк» як вигодонабувача за цим ж договором, та що за рахунок суми страхового відшкодування страховою компанією було здійснено повне погашення заборгованості А. за кредитним договором.
Зазначене судове рішення було скасоване рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 17 грудня 2014 року, з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог та стягнення страхових виплат в сумі 51 920 грн.
Суд апеляційної інстанції послався на те, що висновки суду першої інстанції щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог не відповідають обставинам справи та нормам матеріального права. Зокрема, було встановлено, що всупереч положень ст. 16 Закону України «Про страхування», в тексті договору страхування, укладеного  між ПрАТ «СК «Український страховий стандарт» та А., не міститься відомостей про такого вигодонабувача, як ПАТ «Укрсоцбанк», відсутні посилання на укладення між ПАТ «Укрсоцбанк» та А. кредитного договору, а тому висновок суду першої інстанції про те, що ПАТ «Укрсоцбанк» є вигодонабувачем за договором суперечить змісту описаного вище договору страхування. Положеннями п. 13.2.2.3 Правил страхування передбачено, що за відсутності у договорі страхування посилань щодо особи отримувача (вигодонабувача), а також у разі відсутності заповіту, виплата стахового відшкодування має здійснюватись спадкоємцям за цивільним законодавством, відтак, апеляційним судом було задоволено позов спадкоємця про стягнення страхового відшкодування у зв′язку зі смертю застрахованої особи.
На прикладі наведеної справи можна пересвідчитись у тому, що страховою компанією було виплачено страхове відшкодування ПАТ «Укрсоцбанк» без належних правових підстав.
Про неналежну якість страхових послуг з боку страхових компаній свідчить також судова практика розгляду інших цивільних справ.
Зокрема, з цивільної справи за позовом Л. до ВАТ НАСК «Оранта» про стягнення страхового відшкодування , було встановлено, що внаслідок ДТП, яка сталась 28.10.2013 року у с. Сокиринцях, Срібнянського району з вини К., було пошкоджено автомобіль Л., заподіяно шкоду в сумі 32000 грн. Відповідно до полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №АВ/9527616 зі строком дії з 21.12.2012 року по 20.12.2013 року, цивільно-правову відповідальність К. було застраховано.
Втім, незважаючи на звернення Л. із заявою про страхове відшкодування 30.10.2013 року, станом на день розгляду даної справи в суді, 23 травня 2014 року, страхове відшкодування відповідачем виплачено не було, хоча вцілому щодо виплати страхового відшкодування в сумі 31447 грн 15 коп. страхова компанія не заперечувала.
Зважаючи на положення ст. 979, ст. 16 Закону України «Про страхування», ст. 6 Закону України « Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», суд першої інстанції рішенням від 23 травня 2014 року правомірно стягнув суму страхового відшкодування на користь позивача, оскільки підстави для відмови страховою компанією у здійсненні зазначеної виплати відсутні.
У цивільній справі за позовом Р. до ВАТ НАСК «Оранта» за аналогічними обставинами з відповідача на користь позивача рішенням Щорського районного суду від 28 серпня 2014 року було стягнуто страхове відшкодування за пошкоджений з вини страхувальника автомобіль в сумі 13036 грн.
Переважна більшість справ наведеної категорії розглядається з дотриманням норм матеріального права, при вирішенні питань розподілу судових витрат обґрунтовано застосовуються положення Закону України «Про захист прав споживачів» та норми процесуального закону.
                                     
 
 
Туристичні послуги
 
       Законодавство України про туризм складається з Конституції України, Закону України «Про туризм», інших нормативно-правових актів, виданих відповідно до них. Майнові відносини в галузі туризму, засновані на рівності, автономії волі і майновій самостійності їх учасників, регулюються також Цивільним та Господарським кодексами України з урахуванням особливостей, встановлених цим ЗакономУкраїни «Про туризм».
      Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачені інші правила, ніж ті, що встановлені цим Законом, застосовуються   правила міжнародного договору.
      Дія Закону України «Про захист прав споживачів»також поширюється на правовідносини у сфері надання громадянам туристичних послуг. Про це зазначено безпосередньо у Законі України «Про туризм».
Зокрема, відповідно до положень ст. 20 Закону України «Про туризм», якість туристичних послуг має відповідати умовам договору на туристичне обслуговування, порядок і способи захисту порушених прав туристів визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».
 Для узагальнення справ наведеної категорії до апеляційного суду надійшло три цивільні справи, розглянуті судами першої інстанції в період, означений в узагальненні. Зазначені справи суди правильно вирішували, однак слід відзначити, що у правовідносинах, що виникають з договорів про надання туристичних послуг їх споживачі доволі часто формально укладають договори та не завжди вірно орієнтуються у їх змісті, не володіють інформацією про права, обов’язки та відповідальність сторін.
 Враховуючи ту обставину, що за положеннями ст.11, 33, 118, 119 ЦПК України питання визначення особи відповідача у будь-якому спорі віднесено до повноважень позивача і суд не вправі здійснити заміну неналежного відповідача самостійно, для замовників туристичних послуг іноді складним є питання щодо визначення належного відповідача у таких справах.
В якості прикладу можна навести цивільну справу Козелецького районного суд Чернігівської області за позовом Є. до фізичної особи-підприємця  Є. про відшкодування збитків за невиконання договору про надання туристичних послуг від 31.10.2014 року,  рішенням у якій позивачеві було відмовлено в задоволенні позову.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що 31 жовтня 2014 року між товариством «Ньюз Тревел» , від імені якого діяла турагент ФОП Є., та Є. було укладено договір на туристичне обслуговування, за змістом якого туроператор - ТОВ «Ньюз Тревел» зобов’язався за плату забезпечити надання замовнику туристичних послуг, які були оплачені замовником,  однак не були виконані з вини туроператора, а не з вини турагента з реалізації туристичних послуг Є., яка є неналежним відповідачем у справі.
Така позиція суду першої інстанції повністю узгоджується зі ст. 32 Закону України «Про туризм», відповідно до якої за неналежне виконання своїх зобов'язань туроператор, турагент, інші суб'єкти туристичної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, визначену в договорі відповідно до чинного законодавства.
Рішення Козелецького районного суд Чернігівської області від 04 серпня 2015 року у даній справі було залишено без зміни ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 31 серпня 2015 року як таке, що постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Верховним Судом України було опрацьовано правову позицію з аналогічного спору, яка міститься у постанові від 3 липня 2013 року № 6-42цс13 та була обґрунтовано врахована судами при вирішенні наведеної вище справи.
       За змістом наведеної позиції, положення  частин першої, другої, десятої статті 20, частини другої статті 30, частин першої та другої статті 32, частини першої статті 33 Закону України  "Про туризм", частини четвертої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", статтей 610 і 611, частини п'ятої статті 653, частини першої статті 901 ЦК України, передбачають, що  майнову відповідальність несе суб'єкт туристичної діяльності, який порушив законодавство в галузі туристичної діяльності при наданні туристичної послуги, порушив умови договору між туристом і суб'єктом туристичної діяльності з надання туристичних послуг, та за вини якого замовнику (туристу) завдано збитків.
     Права й обов'язки, відповідальність сторін та інші умови договору між туроператором і турагентом визначаються відповідно до загальних положень про агентський договір, якщо інше не передбачено договором, укладеним між ними, а також Законом України «Про туризм».
Агентські відносини регулюються гл. 31 Господарського кодексу України, відповідно до ч. 1, 2 ст. 297 якого, за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок. Агентський договір повинен визначати сферу, характер і порядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов'язки  сторін, умови і розмір винагороди комерційному агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення сторонами умов договору, інші необхідні умови, визначені сторонами.    
викладено в новій редакції та  визначено, що за договором на туристичне обслуговування одна сторона (туроператор, який укладає договір безпосередньо або через турагента) зобов'язується надати за замовленням іншої сторони (туриста) комплекс туристичних послуг (туристичний продукт), а турист зобов'язується його оплатити. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування перед туристом несе туроператор.
Вказаними змінами вирішилось чимало питань, пов’язаних із наданням достовірної інформації для споживача туристичних послуг, відповідальності З метою захисту прав споживачів туристичних послуг, надання споживачам необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про туристичний продукт, що забезпечить можливість їх свідомого і компетентного вибору  9 лютого 2012 р. було прийнято Закон України № 4385-VI «Про внесення змін до Закону України «Про туризм» щодо надання туристичних послуг», в якому ст. 20 Закону України «Про туризм»  за несправедливі умови договорів.
 
 
    Суддя Апеляційного суду
    Чернігівської області                                                   Кузюра Л.В.