flag Судова влада України

Стара версія сайту | Лист вебмайстру

Свобода преси в контексті ЄКПЛ

Стаття 10. Свобода вираження поглядів

 1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

   У контексті прав людини, згаданих у Європейській Конвенції, свобода вираження поглядів важлива не лише сама по собі, а як чинник, що відіграє вирішальну роль у захисті інших прав, гарантова­них Конвенцією. Без широких гарантій права на свободу вираження поглядів, на варті яких стоять незалежні й неупереджені суди, не може бути ні вільної країни, ні демократії. Ця основна теза є непорушною.   

   Свобода вираження поглядів є самодостатнім правом і водночас складовою частиною інших прав, гарантованих Конвенцією, — такого, наприклад, як сво­бода зібрань. Разом з тим свобода вираження поглядів може входити у конфлікт з іншими передбаченими Конвенцією правами — наприклад, правом на справед­ливий судовий розгляд, правом на повагу до приватного життя, на свободу совісті і віросповідання. У разі виникнення такої колізії Європейський суд зважує ці права з метою встановити пріоритет одного над іншим. Урівноваження суперечливих інтересів, одним з яких є свобода вираження поглядів, бере до уваги важливість останньої. Суд неодноразово заявляв, що «свобода вираження поглядів є одним із засадничих положень демократичного суспільства, однією з основних умов його розвитку і самореалізації кожної окремої особи”. Або що «преса відіграє визначаль­ну роль у державі, яка керується принципом верховенства права».

   Для демократичних політичних процесів і розвитку кожної людини гарантії свободи вираження поглядів є визначальними. В принципі, гарантії, встановлені у статті 10, поширюються на вираження будь-яких поглядів — незалежно від їхньо­го змісту, — котрі поширює та чи та особа, група осіб або засіб масової інфор­мації. Єдине обмеження щодо змісту, до якого вдалася Комісія, стосувалося по­ширення ідей, що пропагували расистську та нацистську ідеологію, підбурювали до ненависті та расової дискримінації. На підставі статті 17 Конвенції Комісія вирішила, що свобода вираження поглядів не повинна використовуватися для того, щоб зменшувати права й свободи, гарантовані Конвенцією.

  Відповідно до статті 10 ЄКПЛ держави зобов'язані обґрунтовувати будь-яке втручання в будь-яке виражен­ня поглядів. З метою визначити ступінь захисту, застосовний до певної форми вираження поглядів, Суд бере до уваги вид поглядів (політичні, комерційні, мис­тецькі тощо), засоби їх поширення, (тобто поширює їх окрема особа, друкований орган, телебачення абощо), а також аудиторію (дорослі, діти, широкий загал, ок­рема група). Згідно з цими критеріями, навіть поняття «достовірність» вираже­них поглядів може мати різне значення.

  Як бачимо, стаття 10 Конвенції структурно складається з двох пунктів:

 — у першому визначено свободи, які підлягають захисту.

— у другому викладено умови, за яких держава може правомірно втручатися у здійснення права на свободу вираження поглядів.

   У пункті 1 визначено три складники права на свободу вираження поглядів:

— свобода дотримуватися своїх поглядів;

 — свобода одержувати інформацію та ідеї;

— свобода передавати інформацію та ідеї.

   Здійснення цих свобод має бути безперешкодним, вільним від втручання ор­ганів державної влади і не залежати від кордонів.

Свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших сво­бод, Гарантованих статтею 10, і вона користується майже абсолютним захистом — у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2, до неї не засто­совні. Держави не повинні піддавати своїх громадян ідеологічній «обробці» і не мо­жуть практикувати диференційоване ставлення до осіб, які сповідують ті чи інші ідеї. Свобода одержувати інформацію включає право збирати та розшукувати її в усіх можливих законних джерелах, у тому числі й право доступу до міжнарод­них телевізійних програм.

Свобода одержувати інформацію та ідеї стосується засобів масової інформації в плані надання їм можливості передавати таку інформацію та ідеї загалові, але складником цієї свободи, на думку Суду, є також і право громадськості на до­статню поінформованість, зокрема з питань, що становлять громадський інтерес.

Свобода преси

  Хоч у статті 10 про свободу преси безпосередньо не згадано, Європейський суд напрацю­вав значний масив прецедентної практики, в якій фактично міститься звід прин­ципів і правил, які забезпечують пресі особливий статус щодо користування перед­баченими цією статтею свободами. Ось чому ми вважаємо, що питання свободи преси заслуговує на додаткові коментарі. Інший аргумент на користь особливої уваги до свободи преси випливає з національної практики: жертвами порушень права на свободу вираження поглядів з боку органів державної влади частіше, ніж будь-хто інший, стають саме журналісти.

На ролі преси як політичного «сторожового пса» Суд уперше наголосив 1986 року в рішенні у справі Лінґенса. У кількох статтях журналіст (Лінґенс) критикував федерального канцлера Австрії за політичні кроки щодо створення ко­аліції з партією, яку очолювала особа з нацистським минулим. Журналіст назвав поведінку канцлера «аморальною», «позбавленою гідності», яка є проявом «опор­тунізму низького ґатунку». За приватним обвинуваченням канцлера австрійські су­ди визнали ці заяви дифамацією і засудили журналіста до штрафу. Вину жур­наліста суди обґрунтували висновком, що він не зміг довести правдивість своїх тверджень. Європейський суд визнав позицію національних судів хибною, оскіль­ки погляди (оцінні судження) не є матеріальними і не підлягають доведенню. Розглядаючи підстави обвинувачення журналіста, Суд підкреслив значення свобо­ди преси в політичних дебатах: «...Ці принципи набувають особливого значення, коли йдеться про пресу. Попри те що преса не має права порушувати обмеження, встановлені, зокрема, для захисту репутації інших осіб, на неї, однак, покладено обов'язок передавати інформацію та ідеї з політичних питань так само, як і з інших питань, що становлять громадський інтерес. Не тільки преса має своїм зав­данням передавати таку інформацію та ідеї — громадськість має право одержува­ти їх. Отже, Суд не може погодитися з позицією, викладеною в рішенні Віденського апеляційного суду, в тому сенсі, що завдання преси — лише переда­вати інформацію, а тлумачити її має головним чином читач...»

  У цьому самому рішенні Суд зробив ще й такий висновок: свобода преси дає громадськості одну з найкращих можливостей дізнатися про наміри і позицію політичних лідерів і сформувати про них свою думку; загалом свобода політичних дебатів становить саму сутність концепції демократичного суспільства, і тому Суд надає політичним дебатам у пресі посиленого захисту в рамках статті 10.

  Свобода преси користується особливим статусом і тоді, коли на кін постав­лено інші питання, що становлять предмет громадського інтересу. У справі Торґейрсона йшлося про те, що заявник виступив у пресі із заявою проти поширеної практики поліцейських вдаватися до брутальних дій і назвав їх «звірами в уніформі», «особами, чий інтелектуальний рівень зведено до рівня не­мовляти через застосування задушливих захватів, яких поліцейських і охоронців навчають і до яких вони вдаються з брутальною бездумністю», та охарактеризував засоби, за допомогою яких поліція намагається захищатися, а саме: «залякування, підробка документів, незаконні дії, марновірство, нерозсудливість і тупість». У своїй країні Торґейрсона було піддано судовому переслідуванню та оштрафова­но за дискредитацію працівників поліції. Європейський суд визнав, що заявник ставив питання про брутальну поведінку поліції в масштабах своєї країни і «...що на пресу покладено місію передавати інформацію та ідеї з питань, які становлять громадський інтерес». Окрім того, Суд заявив, що «в його прецедентному праві немає підстав для різного підходу до політичної дискусії та дискусії з інших пи­тань, що зачіпають інтереси суспільства». І нарешті, Суд охарактеризував засуд­ження Торґейрсона як «таке, що може перешкоджати відкритому обговоренню питань, що становлять громадський інтерес».

  У справі Маруонека Суд надав свободі заявника на вираження своїх поглядів посиленого захисту, оскіль­ки, на думку Суду, словацька житлова політика в період, коли державні квартири от-от мали бути денаціоналізовані, зачіпала інтереси широкого загалу.

  Поза сумнівом, у тих випадках, коли йдеться про громадське обговорення неполітичних питань, що становлять громадський інтерес, Суд надає посилений захист свободі преси.

   Іншим важливим питанням у контексті свободи преси є публікація чуток і тверджень, яких журналісти не в змозі довести. Як уже згадувалося, Суд поділяє думку, що оцінні судження не вимагають доведення. У справі Торґейр­сона закиди на адресу поліції було зібрано з різних джерел; у статті було використано переважно поширені серед населення чутки. Незважаючи на те, що держава-відповідач твердила, начебто в статтях заявника бракувало об'єктивного фактичного підґрунтя — оскільки журналіст не зміг довести правдивість своїх тверджень, — Суд визнав вимогу доводити правдивість не тільки надмірною, а навіть нездійсненною і заявив, що навряд чи в пресі могло бути надруковане бодай що-небудь, якби вона мусила публікувати лише цілковито підтверджені факти. Очевидно, міркування Суду необхідно розглядати в кон­тексті відкритого обговорення питань, що становлять громадський інтерес. Суд також розглядав ситуацію поширення засобами масової інформації за­яв, зроблених іншими особами. У справах Єрсілда і Тома Суд по­становив, що «покарання журналіста за сприяння поширенню заяви, зробленої іншою особою... було б суттєвою перешкодою для участі преси в обговоренні пи­тань, що становлять громадський інтерес; вдаватися до покарання слід лише за наявності для цього особливо серйозних підстав»". Мало того, у справі Тома, в якій уряд докоряв журналістові за те, що той не відмежувався від на­ведених у цитаті заяв, Суд визнав, що «загальна вимога до журналістів формаль­но відмежовуватися від змісту цитат, які могли б когось образити, спровокувати або зашкодити чиїйсь репутації, була б несумісною з роллю преси як постачаль­ника поглядів, ідей та інформації про поточні події». Джерела інформації, якими користуються журналісти, також захищаються статтею 10. Суд роз'яснив, що захист джерел журналістської інформації є однією із засадничих умов свободи преси. У справі Гудвіна Суд дійшов ви­сновку, що «відсутність такого захисту може утримувати джерела від сприяння пресі в інформуванні громадськості про проблеми, що становлять громадський інтерес, внаслідок чого життєво важлива роль преси як «сторожового пса» може бути підірвана, а її здатність постачати достовірну й надійну інформацію зазна­ти негативного впливу».