flag Судова влада України

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Узагальнення судової практики

08 вересня 2015, 09:50

 У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я

практики розгляду судами Чернігівської області

справ про оскарження рішень третейських судів

та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів 

На виконання плану роботи судової палати апеляційного суду Чернігівської області на І півріччя 2015 року мною, суддею апеляційного суду Чернігівської області Губар В.С., проведено узагальнення практики розгляду судами Чернігівської області цивільних справ про оскарження рішень третейських судів та видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів.

Узагальнення проведено з метою аналізу застосування судами першої інстанції норм матеріального і процесуального права, виявлення розбіжностей у тлумаченні законодавства, судових помилок, запобігання повторюваності помилок у процесі відправлення правосуддя під час розгляду справ даної категорії.

 

Загальні відомості

 

Нині існуюча статистична звітність судів з розгляду цивільних справ не виділяє дану категорію справ окремою графою, тому зазначити загальну кількість розглянутих справ, які стосуються рішень третейських судів без перевірки всіх справ з рядка «інше» неможливо. У зв’язку з великою кількістю справ про оскарження рішень третейських судів та видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, розглянутих в 2014 році, аналіз судової практики по розгляду справ даної категорії проведено на підставі вибіркової перевірки, а саме, справ, які були предметом перегляду в апеляційній та касаційній інстанціях.

Для проведення вказаного узагальнення з Новозаводського районного суду м. Чернігова надійшло 29 справ.

За повідомленням інших районних судів Чернігівської області у 2014 році справи даної категорії ними не розглядались.

          За категоріями справи розподілились таким чином:

-                    про скасування рішення третейського суду – 20 справ.

-                    про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду – 9 справ.

 

 

Наслідки розгляду справ

 

Із 20 заяв про скасування рішення третейського суду:

задоволено заяв – 1,

відмовлено в задоволені заяв – 19.

 Апеляційний перегляд:                                 

                  оскаржені в апеляційному порядку – 20,

          скасовано – 2 (1 ухвалу про задоволення заяви про скасування рішення третейського суду та 1 ухвалу про відмову в задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду),

            залишено без змін – 15,

          2 апеляційні скарги повернуті (на підставі ч. 2 ст. 297 ЦПК України),

          по 1 апеляційній скарзі відмовлено у відкритті апеляційного провадження.

 

          З 9 заяв про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду:

заяв задоволено – 9.

Апеляційний перегляд:

оскаржені в апеляційному порядку – 9 (7 – на ухвали про видачу

виконавчого листа та 2 – на ухвалу про відкриття провадження),

залишено без змін – 1,

          6 апеляційних скарг повернуто (на підставі ч. 2 ст. 293 ЦПК України).

 

 

Законодавче визначення

 

Основними джерелами правового регулювання відносин по даній категорії справ є Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, зокрема, розділ VII-1, Закон України «Про третейські суди» та Закон України «Про захист прав споживачів».

Окремі положення містяться в Законі України «Про банки та банківську діяльність», Законі  України  «Про  міжнародний  комерційний   арбітраж», Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та інших.

З метою забезпечення правильного та однакового застосування законодавства при вирішенні спорів даної категорії використовуються також роз’яснення постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12 квітня 1996 року № 5 та постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року № 2.

 

 

Справи про скасування рішення третейського суду

 

Визначення основних термінів, які стосуються вказаної вище категорії справ, містяться в ст. 2 ЗУ «Про третейські суди».

Отже, третейський суд – недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних  та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення  спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин;

третейська угода – угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом;

сторони третейського розгляду (далі – сторони) – позивач та відповідач.  Позивачами є фізичні та юридичні особи, що пред'явили позов про захист своїх  порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів.  Відповідачами є фізичні та юридичні особи, яким пред'явлено позовні вимоги;

компетентний суд – місцевий загальний суд чи місцевий господарський  суд  за  місцем розгляду справи третейським судом.

Ст. 5 вказаного Закону визначено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який  виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав. 

У розділі VI ЗУ «Про третейські суди» та у розділі VII-1 ЦПК України (глава 1) врегульовані питання, що стосуються рішень третейського суду, вимоги до них, порядок їх оскарження. Законодавець вказує, що рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом.

Зокрема, приписами ст. 51 ЗУ «Про третейські суди» передбачено, що рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд  вирішив питання про їх права і обов'язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом  підвідомчості та підсудності справ.

Заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до  компетентного суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським  судом, а особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли  вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейського суду.

Відповідно положень ч. 2 ст. 389-5 ЦПК України рішення третейського суду може бути  оскаржене  та  скасоване лише з таких підстав:

1) справа,  в  якій  прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому   третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які  виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3) третейську угоду визнано судом недійсною;

4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону;

5)  третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не  брали участі у справі.

Тобто законодавцем встановлений вичерпний перелік підстав, за якими рішення третейського суду може бути скасовано.

У разі, якщо рішення третейського суду скасовано повністю або частково внаслідок визнання компетентним судом недійсною третейської угоди або через те, що рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською  угодою, чи цим рішенням вирішені питання, що виходять за межі третейської  угоди, або рішення прийнято у справі, не підвідомчій третейському суду, відповідний спір не підлягає подальшому розгляду в третейських судах.

У ст. 6 ЗУ «Про третейські суди» законодавець зазначає, що третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які  справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2) справ  у  спорах,  що  виникають  при  укладенні, зміні, розірванні  та  виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3) справ, пов'язаних з державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім  справ   у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган  місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства,  у  тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи   організація, казенне підприємство; 

7) справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки; 

8) справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

9) справ  у спорах, що виникають з трудових  відносин;

10) справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у  тому  числі  учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками,  акціонерами) господарських товариств, пов'язаних із створенням, діяльністю,  управлінням та припиненням діяльності  цих  товариств; 

11) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню  виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

12) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України;

13) справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних  управлінських  функцій  на  основі  законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень;

14) справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

 

До внесення змін до ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про третейські суди», яку було доповнено пунктом 14 згідно із Законом N 2983-VI (2983-17) від 03.02.2011 року, судова практика з приводу оскарження рішень третейських судів та видачі виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів була досить однорідною. Вичерпний перелік підстав давали змогу оскаржити рішення третейського суду та визначити, чи не порушив відповідний третейський суд своєї компетенції при вирішенні конкретної справи.

Проте на даний час дуже вагомим питанням судової практики стало саме застосування норм ЗУ «Про захист прав споживачів» до спорів, що виникають з приводу оскарження рішень третейських судів і взагалі до компетенції третейського суду з цього приводу.

У  ст. 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991року (далі – Закон № 1023-XII) визначено, що послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживач – фізична особа,  яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити  продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника;

споживчий кредит – кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Відповідно до ст. 11 Закону № 1023-XII договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Слід звернути увагу на особливості споживчого кредиту, який має багато специфічних рис, пов`язаних із особливостями сфери особистого споживання громадян.

По-перше, цей вид позики відображає відносини між кредитором і позичальником, сутність яких полягає у кредитуванні кінцевого споживання, на відміну від позик, які надають суб`єктам господарювання для виробничих цілей або для придбання активів, що породжують рух вартості (наприклад, акцій, облігацій тощо).

По-друге, на відміну від інших видів кредиту, якими користуються переважно суб`єкти господарювання, споживчі кредити одержують, як правило, фізичні особи.

По-третє, споживчий кредит є засобом задоволення споживчих потреб населення, тобто особистих, індивідуальних потреб людей. Така позика прискорює отримання певних благ (товарів, послуг, робіт), які вони могли б мати (придбати) лише у майбутньому, накопичивши кошти, необхідні для купівлі цих товарно-матеріальних цінностей або послуг і робіт з будівництва тощо. Надання споживчих позик населенню, з одного боку, підвищує їх платоспроможний попит, життєвий рівень у цілому, а з іншого – прискорює реалізацію товарних запасів, послуг, сприяє створенню основних фондів.

По-четверте, всі види споживчого кредиту мають соціальний характер, оскільки вони сприяють вирішенню суспільних проблем – підвищенню життєвого рівня населення (передусім із низьким та середніми доходами), утвердженню принципів соціальної справедливості.

Важливим є дослідження та застосування Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка А.М. щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22, 23 ст. 1, ст. 11, ч. 8 ст. 18, ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011.

  У вказаному рішенні вивчалося питання неоднозначного застосування вказаних положень Закону судами загальної юрисдикції та органами виконавчої влади.

  Колегією суддів було зазначено, що згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 1054 ЦК  України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Захист інтересів споживачів фінансових послуг є метою державного регулювання ринків фінансових послуг також відповідно до п. 2 ст. 19 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року.

Як вказувалося вище, згідно з положеннями п.п. 22, 23 ст. 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» споживачем вважається фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника. Споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Згідно ч. 1 ст. 11 Закону між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого  кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. 

Частиною 2 ст. 11 Закону та абз. 16 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» врегульовані питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту, а ст. 56 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року – щодо відомостей, які банк має надавати споживачеві як власному клієнту на його вимогу.

Приписами ч. 3 ст. 11 Закону встановлено правила збору та використання інформації щодо споживача як на стадії укладення договору споживчого кредиту, так і в процесі його виконання. 

Положення ч.ч. 4 – 11 Закону передбачають такі права споживача, які за своїм змістом можливо реалізувати лише під час виконання договору споживчого кредиту. Зокрема, це право споживача протягом певного терміну відкликати згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин; не бути примушеним під час виконання кредитного договору сплачувати платежі, встановлені на незаконних засадах; достроково повернути споживчий кредит; не бути примушеним достроково повернути суму споживчого кредиту у разі незначних порушень договору; бути захищеним від суспільного поширення інформації про несплату боргу тощо.

Права споживачів на стадії виконання кредитного договору передбачаються також положеннями ст. 1056-1 ЦК України,
ч. 4 ст. 55 Закону про банки, ч. 2 ст. 6 Закону про фінансові послуги, згідно з якими
банкам заборонено в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами, за винятком випадків, встановлених законом.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що  положення п.п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року (з наступними змінами) у взаємозв’язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на  правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Дана правова позиція Конституційного суду України змінила напрямок судової практики, оскільки до прийняття зазначеного вище рішення вважалось, що застосування ЗУ «Про захист прав споживачів» до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи процентної ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору зазначений Закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство, що регулює кредитні правовідносини.

Враховуючи вищевикладене, на даний час склалась ситуація, коли дуже важливо правильно визначити, чи відноситься кредит до споживчого чи ні, а це, в свою чергу, необхідно для того, щоб встановити чи відноситься справа до компетенції третейського суду.

Частими є випадки звернення осіб із заявами про скасування рішення третейського суду з підстав непідвідомчості справи третейського суду у зв’язку з ЗУ «Про захист прав споживачів», а саме, з посиланням на п. 14 ст. 6 ЗУ «Про третейські суди».

Так, прикладом може бути справа № 751/11824/14 за заявою Главач Н.А. про скасування рішення постійно діючого третейського суду у справі за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до Главач Н.А. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Ухвалою суду першої інстанції від 01 грудня 2014 року в задоволенні заяви Главач Н.А. було відмовлено з підстав недоведеності заявником підстав  для скасування рішення третейського суду згідно п. 14 ст. 6 ЗУ «Про третейські суди» та ч. 2 ст. 389-5 ЦПК України, яка містить вичерпний перелік підстав для скасування рішення третейського суду.

Під час апеляційного перегляду зазначеної справи в апеляційному суді Чернігівської області було встановлено, що Новозаводський районний суд м. Чернігова обґрунтовано відмовив Главач Н.А. в задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду, оскільки банк не є споживачем, тому можливість його звернення до третейського суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості не виключається, і на виникли між сторонами правовідносини положення ЗУ «Про захист прав споживачів» не поширюються. Ухвалою апеляційного суду від 30 січня 2015 року апеляційну скаргу Главач Н.А. було відхилено, а ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

Вказаний приклад свідчить про те, що посилання особи на п. 14 ст. 6 ЗУ «Про третейські суди» з приводу непідвідомчості справи третейському суду, було неправомірним та не відповідало обставинам справи.

Аналізуючи справи за заявами фізичних осіб про скасування рішення третейського суду, слід зазначити, що, вирішуючи вказані справи, судді Новозаводського районного суду м. Чернігова, обґрунтовано відмовляють у задоволенні поданих заяв, зазначаючи при цьому, що посилання заявників на п. 14 ст. 6, який вступив в дію 12 березня 2011 року, є безпідставними, оскільки вказаний пункт не розповсюджується на спори про стягнення заборгованості з боржників, до яких ПАТ «Альфа-Банк» звертається не з позовом щодо захисту прав споживачів, а з позовом про стягнення заборгованості, тобто захищаючи своє порушене право у договірних правовідносинах.

Пленум Верховного Суду України в своїй постанові «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12 квітня 1996 року № 5 також роз’яснив, що споживачем, права якого захищаються на підставі ЗУ «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбає, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Позовна заява про захист прав споживача подається саме споживачем у разі порушення його прав, передбачених ст.ст. 4-15 відповідного закону.

Таким чином, ПАТ «Альфа-Банк» відповідно до ЗУ «Про захист прав споживачів» не є споживачем і позовні заяви про стягнення заборгованості були правомірно подані до Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» в зв’язку з порушенням позичальниками умов кредитних договорів і в суді вирішувалось лише питання про стягнення кредитної заборгованості.

Звертаючись до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, заявники часто зазначають однією з підстав для цього проведення розгляду справи без їх участі та без належного повідомлення про час та місце розгляду справи.

Прикладом є справа № 751/84/14-ц  заявою Прошукало В.Г. про скасування рішення постійно діючого третейського суду у справі за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до Прошукало В.Г. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В своїй ухвалі від 21 січня 2014 року про відмову в задоволенні заяви  суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що законом не передбачено такої підстави для скасування рішення третейського суду, як розгляд справи за відсутності будь-кого зі сторін, які не повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи. Пункт 5 ст. 51 ЗУ «Про третейські суди» визначає як одну з підстав для скасування рішення третейського суду вирішення третейським судом питання про права і обов’язки осіб, які не брали участі у справі. В зазначеному пункті мова йде про склад осіб по справі, а не про розгляд справи без участі всіх сторін.

В іншій справі (№751/9828/14), оскаржуючи ухвалу Новозаводського районного суду від 21 жовтня 2014 року про відмову в задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду, Хайдуков О.В. зазначив як один з доводів апеляційної скарги те, що кредитний договір з банківською установою він не укладав і не підписував, в зв’язку з чим в суді першої інстанції заявляв клопотання про призначення почеркознавчої експертизи.

Апеляційний суд вказані посилання до уваги не прийняв, оскільки, з урахуванням ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом не дійсним. Натомість, заявником не було надано належних доказів на підтвердження визнання кредитного договору недійсним у встановленому порядку. Крім того, заявник звернувся до суду із заявою про скасування рішення третейського суду, а призначення в цій справі почеркознавчої експертизи не пов’язане з предметом судового розгляду, в зв’язку з чим районний суд обґрунтовано відхилив його клопотання при призначення почеркознавчої експертизи.

З вищенаведеною судовою практикою розгляду справ за заявами про скасування рішення третейського суду та підставами для відмови у задоволенні таких заяв в цілому погоджується Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, про що зазначає в своїй ухвалі від 14 травня 2015 року, винесеної за результатами розгляду справи за касаційною скаргою Волохова А.К. на ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігові від 10 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 10 лютого 2015 року по справі за заявою Волохова А.К. про скасування рішення третейського суду (справа № 751/11513/14). 

В той же час, наявні випадки недотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час розгляду справ вказаної категорії. Так, ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 15 липня 2014 року відмовлено в задоволенні заяви Казарянц Н.В. про скасування рішення третейського суду, оскільки обставини, на які вона посилається, не є підставами, в розумінні ст. 389-5 ЦПК України та ч. 3 ст. 51 ЗУ «Про третейські суди», для скасування рішення третейського суду (справа № 751/6287/14).

Проте, розглядаючи апеляційну скаргу Казарянц Н.В., колегія суддів прийшла до висновку, що судом першої інстанції не було взято до уваги тієї обставини, що в провадженні Дарницького районного суду м. Києва перебувала справа за позовом Казарянц С.В. до ПАТ «Альфа-Банк», Казарянц Н.В. про визнання кредитного договору недійсним. Сума заборгованості за вказаним кредитним договором і була стягнута з Казарянц Н.В. рішенням третейського суду від 03 червня 2014 року, з заявою про скасування якого вона і звернулась до суду. Відмовивши в задоволенні вказаної заяви, районний суд не вирішив питання про можливість розгляду даної справи до вирішення іншої цивільної справи, чим порушив порядок, встановлений для його вирішення.

З урахуванням наведеного, а також наданої під час апеляційного розгляду копії рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 липня 2014 року, яким визнано недійсним кредитний договір, укладений 22 серпня 2012 року між ПАТ «Альфа-Банк» та Казарянц Н.В., апеляційний суд Чернігівської області своєю ухвалою від 28 серпня 2014 року скасував ухвалу районного суду і передав питання на новий розгляд. В подальшому, 07 жовтня 2014 року заяву Казарянц Н.В. було залишено без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

З аналізу надісланих для узагальнення справ також вбачається наявність випадків про задоволення заяви про скасування рішення третейського суду.

Так, ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 14 квітня 2014 року задоволено заяву Мануйленко Н.М.-Я. та скасовано рішення третейського суду від 29 листопада 2012 року у справі за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до Жибік І.В., Мануйленко Н.М.-Я., Гавриленко А.А. про стягнення заборгованості за рамковою угодою та договору про надання траншу (справа № 751/2794/14).

Розглядаючи апеляційну скаргу ПАТ «Альфа-Банк», апеляційним судом було встановлено порушення судом першої інстанції процесуальних норм, зокрема, всупереч ч. 2 ст. 389-4, ст.ст. 74, 76 ЦПК України, висновок про належне повідомлення учасників про час та місце розгляду заяви Мануйленко Н.М.-Я. є невірним та спростовується матеріалами справи, оскільки матеріали справи не містять жодних відомостей про належне повідомлення відповідачів по третейській справі Жибік І.В. та Гавриленко А.А., які є заінтересованими особами у справі про оскарження рішення третейського суду. Ухвала районного суду скасована з передачею питання на новий розгляд.

Під час повторного розгляду справу в суді першої інстанції було встановлено, що рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 21 липня 2014 року договір поруки від 01 лютого 2008 року, укладений між Мануйленко Н.М.-Я. та ЗАТ «Альфа-Банк», який містить третейське застереження, та додаткову угоду від 21 серпня 2008 року до вказаного договору поруки визнано недійсними. Вказане рішення судом апеляційної інстанції залишено без змін та набрало законної. Враховуючи викладене та з врахуванням ч. 3 ст. 61 ЦПК України, районний суд прийшов до висновку, що оскаржуване рішення третейського суду від 29 листопада 2012 року в частині стягнення з Мануйленко Н.М.-Я. заборгованості за рамковою угодою та договору про надання траншу, пені за договором поруки підлягає скасуванню, а в іншій частині – залишенню без змін, про що і була постановлена відповідна ухвала 29 вересня 2014 року.

 

 

Справи про видачу виконавчого документу

на примусове виконання рішення третейського суду

 

Рішення третейського суду виконуються зобов'язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні. Якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню.

Порядок видачі виконавчого документу на виконання рішення третейського суду регламентується розділом VII ЗУ «Про третейські суди», а також главою 2 розділу VII-1 ЦПК України.

Так, ст.ст. 56-57 ЗУ «Про третейські суди» передбачено, що заява про  видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з  дня  прийняття  рішення третейським судом. Така заява підлягає розгляду компетентним судом протягом 15 днів з дня її надходження до суду. Про час та  місце розгляду заяви повідомляються сторони, проте  неявка сторін чи однієї із сторін не є перешкодою для судового розгляду заяви. Ухвала про видачу виконавчого документа направляється сторонам протягом п'яти днів з дня її прийняття.

Компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, якщо:

1) на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого документа рішення третейського суду скасовано компетентним судом;

2) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

          3) пропущено встановлений цією статтею строк для звернення за видачею виконавчого документа, а причини його пропуску не визнані судом поважними;

4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому   третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які  виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

5) третейська угода визнана недійсною компетентним судом;

6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16-19 цього Закону;

7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України;

8) постійно діючий третейський суд  не надав на вимогу компетентного суду відповідну справу;

9) третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не  брали участь у справі.

Ухвала компетентного суду про відмову у видачі виконавчого документа,  якщо вона не була оскаржена в апеляційному порядку, набирає законної сили  після закінчення строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляційної скарги ухвала компетентного суду набирає законної сили після розгляду  справи  судом апеляційної інстанції.

Сторони мають право протягом 15 днів після винесення компетентним  судом ухвали про відмову у видачі виконавчого документа оскаржити цю  ухвалу в апеляційному порядку. Після набрання законної сили ухвалою про відмову у видачі виконавчого документа спір між сторонами може бути вирішений компетентним судом у загальному порядку.

Положення даних статей дублюються і у ЦПК України, а саме, у ст.ст. 389-7, 389-10, 389-11. Крім того, у Кодексі зазначені вимоги до форми і змісту заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (ст. 389-8) та регламентовано порядок розгляду заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішень третейського суду (стаття 389-9).

Треба зазначити, що доповнення ЦПК України розділом VII-1 (згідно із Законом № 2979-VI від 03 лютого 2011 року) внесло у судову практику ясність щодо механізму оскарження рішень третейських судів та встановило вимоги до форми і змісту заяви про видачу виконавчого документа та перелік документів, які належить додавати до такої заяви, оскільки раніше дані питання були не врегульовані.

Отже, вирішуючи питання про задоволення або відмову у задоволенні заяви про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду, треба чітко встановлювати, чи мав право третейський суд розглядати конкретну справу, чи не було порушено порядок вирішення спору між сторонами, чи не вийшов третейський суд за межі третейської угоди. 

Вивчення наданих на узагальнення 9 справ за заявами ПАТ «Альфа-Банк» про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду показало, що судді Новозаводського районного суду в м. Чернігові в цілому задовольняють подані заяви, посилаючись при цьому на відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого документа, передбачених ст. 389-10 ЦПК України.

7 винесених районним судом ухвал про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду були оскаржені в апеляційному порядку.

Статтею 293 ЦПК України визначений вичерпний перелік ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду, з якого вбачається, що апеляційне оскарження ухвали суду про видачу виконавчого документа діючим законодавством не передбачено.

Виходячи з системного аналізу положень ч.ч. 4-6 ст. 389-11 ЦПК України, апеляційному оскарженню підлягає лише ухвала суду про відмову у видачі виконавчого листа, а ухвала суду про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду направляється сторонам протягом 5 днів з дня її постановлення і апеляційному оскарженню не підлягає.

Рішеннями Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року, 28 квітня 2010 року, 08 липня 2010 року та 02 листопада 2010 року, якими надано офіційне тлумачення п.п. 2, 12, 18, 28 ч. 1 ст. 293 ЦПК України щодо забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду, встановлено, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали суду за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом. Вказані рішення не дають підстав для висновків про те, що ухвала суду про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду підлягає апеляційному оскарженню.

Правовідносини, пов’язані з видачею виконавчого листа на підставі рішення третейського суду регулюються спеціальними нормами закону, а саме, ст.ст. 389-7 – 389-11 глави 2 розділу VII-І ЦПК України, якими не передбачена можливість оскарження ухвали про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

Вказані підстави були викладені в ухвалі судді апеляційного суду про повернення апеляційної скарги Федорова С.В. на ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 19 лютого 2014 року по справі за заявою ПАТ «Альфа-Банк» про видачу виконавчого документа з виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 04 грудня 2013 року по справі за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до Федорова С.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором, якою було задоволено подану заяву (справа № 751/1083/14). Крім того, суддя в своїй ухвалі про повернення апеляційної скарги вказав, що особа, щодо якої постановлено ухвалу про примусове виконання рішення третейського суду (яка не оскаржується), не позбавлена права звернутися до компетентного суду з позовом про скасування рішення третейського суду. При задоволенні такого позову це буде підставою для подання заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню (п. 28-1 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).

Зазначена ухвала апеляційного суду була оскаржена Федоровим С.В. в касаційному порядку. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в своїй ухвалі від 11 червня 2014 року, виходячи з принципу верховенства права, положень ст.ст. 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, правил ст.ст. 3, 15 ЦК України, ст.ст. 1, 3, 4 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу, дійшов висновку про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав і інтересів, у тому числі шляхом оскарження дій і рішень.

Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ч. 1 ст. 293 ЦПК України (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) від 28 квітня 2010 року № 12-рп/2010 вказав, що відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Оскільки в ст. 293 ЦПК України не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду, колегія суддів прийшла до висновку, що твердження судді апеляційного суду про те, що така ухвала не може бути оскаржена в апеляційному порядку, є помилковим, в зв’язку з чим скасувала ухвалу судді апеляційного суду Чернігівської області від 06 березня 2014 року і передала справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги Федорова С.В.

Враховуючи наведену правову позицію суду касаційної інстанції, суддею апеляційного суду було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Федорова С.В., доводи якої зводились до того, що третейський суд, без врахування приписів ст. 6 ЗУ «Про третейські суди», здійснив розгляд справи з порушенням правил підвідомчості.

Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги та виходячи з положень ЗУ «Про захист прав споживачів» і роз’яснень п. 1 постанови Пленуму ВСУ № 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», погодився з висновком районного суду про те, що третейський суд обґрунтовано, відповідно до третейського застереження, обумовленого в кредитному договорі, прийняв до свого провадження позовну заяву ПАТ «Альфа-Банк» до боржника Федорова С.В., яке звернулось не з позовом щодо захисту прав споживачів, а з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, тобто захищаючи своє  порушене право у договірних правовідносинах.

Ухвалою апеляційного суду від 11 серпня 2014 року оспорювана ухвала Новозаводського районного суду м. Чернігова про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду залишена без змін.

Не зважаючи на правову позицію Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо можливості оскарження ухвал про видачу виконавчого документа на виконання рішення третейського суду, викладену в ухвалі від 11 червня 2014 року (справа № 6-15176св14), судова практика з розгляду апеляційних скарг по справам даної категорії в апеляційному суді Чернігівської області є досить різною і суперечливою.

Так, по справі за апеляційною скаргою Кудряшова А.І. на ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 03 липня 2014 року, якою було задоволено заяву ПАТ «Альфа-Банк» про видачу виконавчого листа на підставі рішення третейського суду (справа № 751/5952/14), 25 липня 2014 року було відкрито апеляційне провадження, і в подальшому призначено справу до розгляду.

Апеляційний суд Чернігівської області погодився з висновками районного суду і своєю ухвалою від 22 серпня 2014 року відхилив апеляційну скаргу ПАТ «Альфа-Банк» та залишив без змін оскаржувану ухвалу.

Проте, у двох інших справах: за апеляційною скаргою Волкова С.В. на ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 29 вересня 2014 року про видачу виконавчого листа (справа № 751/9298/14) та апеляційними скаргами Гурської І.М. та Гурського І.Д. на ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 01 грудня 2014 року про видачу виконавчого листа (справа № 751/12214/14), суддею апеляційного суду були винесені ухвали відповідно від 15 червня 2015 року та 14 січня 2015 року про повернення апелянтам апеляційних скарг з посиланням на положення ч. 5 ст. 389-11 ЦПК України, згідно якої апеляційному оскарженню підлягає лише ухвала про відмову у видачі виконавчого листа. В касаційному порядку зазначені ухвали не переглядались.

 

 

В И С Н О В К И

 

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що розгляд справ, пов’язаних із оскарженням рішень третейських судів та видачею виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, потребує більш ретельної підготовки суддів до їх розгляду, а також удосконалення законодавства з даних питань.

    Зважаючи на те, що на даний момент існує ряд суперечливих питань стосовно застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при вирішенні питання підвідомчості спорів третейським судам та, відповідно, видачі виконавчих документів на виконання рішень третейських судів, стає нагальна потреба в наданні судами вищестоящих інстанцій, а саме, Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховним судом України роз’яснень для узгодження судової практики та  однакового застосування місцевими судами норм законодавства при вирішенні спірних питань з приводу розгляду справ даних категорій. 

 

 

     

 

Суддя апеляційного суду

Чернігівської області                                                                   В.С. Губар