flag Судова влада України

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Узагальнення судової практики

03 травня 2018, 15:34

УЗАГАЛЬНЕННЯ

                  судової практики  у справах щодо захисту майнових та

         немайнових прав, порушених у зв’язку з конфліктом на Донбасі,

           розглянутих судами Чернігівської області

 

   На виконання листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10.10.2017 року № 93-2075/0/4-17 Апеляційним судом Чернігівської області проведено узагальнення судової практики у справах щодо захисту майнових та немайнових прав, порушених у зв’язку з конфліктом на Донбасі, розглянутих судами Чернігівської області.

   Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ пропонувалось звернути увагу на особливості розгляду справ окремого провадження про встановлення фактів, що мають юридичне значення і пов’язані з конфліктом на Донбасі (зокрема, справи за заявами вимушених переселенців про визнання факту, що причиною вимушеного переселення з тимчасово окупованої території була військова агресія, за заявами військовослужбовців про встановлення факту перебування в зоні АТО або про отримання поранення в зоні АТО тощо), (визначення юрисдикції таких справ, визначення суб’єктного складу сторін, засоби доказування тощо); особливості судового розгляду справ позовного провадження про відшкодування завданої у зв’язку з конфліктом на Донбасі моральної та/або матеріальної шкоди (суб’єктний склад сторін у такій категорії справ, засоби доказування, застосування норм права тощо); спірні питання щодо судового розгляду та вирішення справ, пов’язаних з конфліктом на Донбасі, що потребують роз’яснень, а також пропозиції щодо їх вирішення.

   Статтями 21, 22 Конституції України встановлено, що всі люди є рівними у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

   Главою 3 Розділу 1 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист цивільних прав та інтересів у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

   Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

   Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, припинення дії, яка порушує право, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди тощо.

   Так, майнові права особи – це суб’єктивні права учасників правовідносин, які й пов’язані з володінням, користуванням, розпорядженням майном, а також тими матеріальними вимогами, які виникають з приводу розподілу і обміну майна.

   Конституцією України передбачено систему майнових прав особи. Прикладом захищених законом майнових прав є права власника, який здійснює право господарського відання майном, зобов’язальні права (наприклад, відшкодування шкоди), спадкові права. Майнові права можуть виникати з приводу дій та інших юридичних фактів, передбачених цивільним законодавством, а також дій, які хоч і не передбачені законом, але на підставі загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов’язки.

   Особисті немайнові права виникають непомітно, діють постійно, не можуть бути припинені на підставі правочинів або інших юридичних дій. Вони належать кожній особі від народження або за законом і не мають економічного змісту. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.

   Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканість, право на недоторканість житла, право на вільний вибір місця проживання і на свободу пересування та інші.

   Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

   Отже, захист прав громадян, як майнових, так і немайнових, є важливим елементом у демократичному суспільстві.

   Проте, внаслідок тяжкої ситуації, яка склалася в країні, непідконтрольні території на сході є найскладнішими з точки зору дотримання прав і свобод наших громадян.

   Узагальнення судової практики проводилось на підставі незначної кількості матеріалів цивільних справ, розглянутих та наданих судами Чернігівської області, тому, відсутня можливість більш ширше узагальнити практику у справах щодо захисту майнових та немайнових прав, порушених у зв’язку з конфліктом на Донбасі, проаналізувати причини помилок, що допускаються судами, а також навести спірні питання застосування норм права.

   Справи за заявами вимушених переселенців про визнання факту, що причиною вимушеного переселення з тимчасово окупованої території була військова агресія, за заявами військовослужбовців про встановлення факту перебування в зоні АТО або про отримання поранення в зоні АТО та справи позовного провадження про відшкодування моральної та/або матеріальної шкоди в провадженні судів не перебували.

   Зазвичай, спірні питання щодо судового розгляду та вирішення справ зазначеної категорії, у місцевих (районних) судів Чернігівської області не виникало, проте мали місце випадки порушення вимог закону.

   Так, судами розглядались заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення, а саме про встановлення факту народження, смерті на тимчасово окупованій території України, встановлення факту роботи, встановлення факту належності правовстановлюючих документів.

   Законом України від 04.02.2016 року № 990-VІІ «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України» Глава 6 Розділу IV була доповнена статтею 257-1, в якій зазначається про особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України.

   Згідно з зазначеною статтею, заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана батьками, родичами, їхніми представниками або іншими законними представниками дитини до будь – якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника.

   У контексті визначення того, які райони та населені пункти Донецької та Луганської областей є тимчасово окупованою територією України для цілей застосування зазначених норм ЦПК України, слід зазначити, що статтею 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» закріплено, що тимчасово окупованою територією є Автономна Республіка Крим та м. Севастополь. Натомість, Постанова Верховної Ради України від 17.03.2015 року № 252-VIIІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької і Луганської областей тимчасово окупованими територіями» не містить чіткого та вичерпного переліку назв населених пунктів цих областей, які визнаються тимчасово окупованою територією України.

   Враховуючи те, що норми ст. 257-1 ЦПК України спрямовані на забезпечення прав осіб, які проживають на території, де не здійснюють діяльність органи державної реєстрації актів цивільного стану, для застосування цієї норми тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей слід вважати населені пункти, визначені розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року № 1085 «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення».

   Такі справи, відповідно до ч.2 ст.257-1 Кодексу, розглядаються невідкладно з моменту надходження відповідної заяви до суду.

   У рішеннях про встановлення факту народження особи мають бути зазначені встановлені судом дані про дату і місце народження особи, про її батьків.

   Ухвалене судом рішення у таких справах підлягає негайному виконанню відповідно до правил ст. 367 ЦПК України.

 

   Так, 24.03.2017 року Талалаївським районним судом Чернігівської області була розглянута справа за заявою П. про встановлення факту народження дитини, яка народилася 04.02.2017 року в м. Луганськ у матері П. і батька – П., заінтересована особа – Талалаївський районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області, яку суд першої інстанції задовольнив та встановив юридичний факт.

   Срібнянським районним судом Чернігівської області 08.08.2016 року розглядалась справа за заявою В. про встановлення факту народження дитини, яка народилася 17.12.2014 року в м. Зугрес Донецької області у матері В. і батька В., заінтересована особа – Срібнянський районний відділ Державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області. Суд першої інстанції також дійшов вірного висновку про необхідність встановлення даного факту.

   Результати аналізу практики розгляду судами області зазначених справ свідчать про те, що у цілому суди належним чином реалізують положення статті 257-1 ЦПК України та здійснюють розгляд по суті заяв, регламентованих цією правовою нормою.

   Суб’єктний склад сторін визначається судами правильно, справи розглядаються за участю заявника і заінтересованих осіб, а також з додержанням загальних правил, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України.

   Під час розгляду справ суди роз’яснюють особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, сприяють у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб та вживають заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного з'ясування обставин справи.

   Також, задовольняючи заяви про встановлення факту народження, суди беруть до уваги і положення Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради України 27.02.1991 року, якою передбачено, що дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, та ,наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

   Отже, судами на підставі доказів, які свідчать про те, що дійсно для проведення державної реєстрації народження дитини є об’єктивні перешкоди, правильно вирішують дані справи окремого провадження та постановляють рішення про задоволення заяв про встановлення фактів народження.

   Проте, іноді мають місце випадки, коли суди при вирішенні такої категорії справ допускають помилки та невірно застосовують положення чинного законодавства.

   Так, Деснянським районним судом м. Чернігова 29.07.2016 року була розглянута справа за заявою С. та Л. про встановлення факту народження дитини, заінтересована особа – Чернігівський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного управління територіального управління юстиції у Чернігівській області.

   Заява судом була задоволена частково, а саме встановлено факт народження 28.07.2015 року у м. Луганськ Луганської області громадянкою України С. хлопчика, а в задоволенні в іншій частині заяви, а саме у зазначенні в рішенні даних про батька, відмовлено.

   Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 01.11.2016 року рішення суду першої інстанції було скасовано та постановлено нове рішення, яким суд апеляційної інстанції повністю задовольнив заяву заявників, встановивши юридичний факт народження дитини 28.07.2015 року в Україні у м. Луганськ Луганської області від батьків: матері С. і батька Л.

   Апеляційний суд зазначив, що часткове задоволення судом заяви суперечить приписам ст. 126 Сімейного кодексу України та ч.4 ст. 257-1 ЦПК України, адже походження від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Вказану заяву батьками було подано суду, а тому з урахуванням особливості провадження у справах про встановлення факту народження на тимчасово окупованій території України, передбаченої у ст. 257-1 ЦПК України, суд неправомірно відмовив заявникам у зазначенні в рішенні даних про батька дитини. Також, не вказавши відомостей про батька дитини, суд першої інстанції водночас ухвалив рішення про встановлення факту народження дитини за прізвищем Л. та зазначив по батькові дитину – за іменем Л., застосувавши положення ст.ст. 126, 145, 147 Сімейного кодексу України.  

   Справи про встановлення юридичного факту – смерті особи, також розглядаються судами в порядку ст. 257-1 ЦПК України.

   Такі справи були розглянуті Деснянським районним судом м. Чернігова, Бахмацьким районним судом Чернігівської області, Талалаївським районним судом Чернігівської області, Бобровицьким районним судом Чернігівської області.

   Наприклад, Деснянським районним судом м. Чернігова 05.09.2017 року була розглянута справа за заявою П., в якій заявник просила встановити факт, що має юридичне значення – факт смерті її батька П., який помер 09.03.2017 року в м. Антрацит Луганської області, на підтвердження чого Центральною міською поліклінікою було видано лікарське свідоцтво про смерть. Також про факт смерті, дату та місце, в судовому засіданні підтвердили свідки.

   Звернувшись до заінтересованої особи – Чернігівського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції у Чернігівській області з питання проведення державної реєстрації, заявнику було відмовлено з підстав того, що свідоцтво про смерть батька, що було видано органом, який знаходиться на окупованій території, не відповідає вимогам чинного законодавства.

   Таким чином, врахувавши положення п.2 ч.1 ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», ч.3 ст.9 Закону України «Про забезпечення прав та свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а також взявши до уваги лікарське свідоцтво про смерть разом із показаннями свідків і ту обставину, що для проведення державної реєстрації смерті на території України є об’єктивні перешкоди, з метою захисту прав заявника, суд дійшов висновку про задоволення заяви.

   Іноді при постановленні рішень деякі суди не вказують в резолютивній частині про те, що рішення підлягає негайному виконанню, як це встановлено частиною 4 статті 257-1 ЦПК України.

   При вирішенні питання щодо оцінки доказів у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території нашої країни, суди застосовують і практику Європейського суду з прав людини, яка відповідно до українського законодавства має застосовуватись судами при розгляді справ як джерело права.

   Зокрема, під час розгляду зазначеної категорії справ, суди враховують висновки Європейського суду з прав людини у справах проти Туреччини, Молдови та Росії, де ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії, Суд наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться від ефективним контролем іншої Договірної Сторони.

   Такий висновок Європейського Суду слід розуміти в контексті сформульованого у зазначеному вище Консультативному висновку у справі Намібії так званого «намібійського винятку», який є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою не визнаного на міжнародному рівні державного утворення. Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території.

   Тобто, документи, видані органами та установами (зокрема, лікарняними закладами), що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, як виняток можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв’язку під час розгляду справ у порядку ст. 257-1 ЦПК України.

   Отже, враховуючи практику Європейського Суду з прав людини, а також ключове значення, яке має встановлення факту народження або смерті особи для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявників, рішення суду у такій категорії справ має ґрунтуватись на дотриманні вимог ст. 213 ЦПК України щодо повного і всебічного з'ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, в тому числі з урахуванням документів, які видані органами та установами, що знаходяться на такій території.

   Ріпкинським районним судом Чернігівської області 24.02.2017 року була розглянута справа за позовом Е. до Ріпкинського об’єднаного управління Пенсійного фонду України про встановлення факту роботи та зобов’язання провести перерахунок пенсії.

   Суть вимог зводилась до того, що позивач був взятий на облік Управлінням соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації як внутрішньо переміщена особа, зареєстроване місце проживання якого є с. Чорнухине Перевальського району Луганської області, а фактичним місцем проживання с. Нова Папірня Ріпкинського району Чернігівської області. У січні 2017 року Е. звернувся до відповідача з заявою про перерахунок пенсії із зарахуванням двадцятирічного стажу роботи в колгоспі та радгоспі, які раніше не були зараховані, проте йому було відмовлено. Оскільки позивач є внутрішньо переміщеною особою, тобто на території, де він проживав, проводиться антитерористична операція, у нього відсутня можливість підтвердити достовірність записів, внесених в трудову книжку, шляхом надання підтверджуючих документів. А, оскільки документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу, відповідно до Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів в ній, здійснюється органами Пенсійного фонду, позивач був змушений звернутись до суду з даним позовом, адже іншого порядку встановлення факту роботи для підтвердження трудового стажу, крім в судовому порядку, не має.

   Суд першої інстанції задовольнив вимоги частково, встановив факт роботи позивача, в іншій частині позову відмовив.

   Після перегляду рішення суду в апеляційному порядку за апеляційною скаргою Ріпкинського об’єднаного управління Пенсійного фонду України, Апеляційним судом Чернігівської області 30.03.2017 року було винесено ухвалу про залишення без змін рішення суду першої інстанції.

   Випадок невірного застосування вимог діючого законодавства мав місце і під час розгляду 20.06.2017 року Прилуцьким міськрайонним судом Чернігівської області справи за заявою Г. до військової частини – польова пошта В1688 про встановлення факту отримання травми під час виконання бойового завдання.

   Суд першої інстанції задовольнив заяву заявника та встановив факт отримання ним 05.08.2014 року травми (захворювання) під час виконання бойового завдання по захисту України від незаконних збройних формувань в зоні проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської області з 07.07.2014 року по 01.09.2014 року.

   Проте, Апеляційним судом Чернігівської області 17.08.2017 року за результатами розгляду апеляційної скарги військової частини – польової пошти В1688 на рішення суду першої інстанції, скарга була задоволена, а рішення – скасовано з закриттям провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.205 ЦПК України. В своїй ухвалі колегія суддів зазначила, що встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, не зазначених у ч.1 ст.256 Кодексу, у судовому порядку можливо лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

   До такого висновку суд дійшов, взявши до уваги роз’яснення, викладені в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31.03.1995 року № 5, а також Положення про військово – лікарську експертизу в Збройних Силах України від 14.08.2008 року № 402, яким передбачено, що повноваження щодо встановлення причинного зв’язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) військовослужбовців покладені на військово-лікарські комісії, а повноваження щодо оформлення довідки про обставини травми надані командиру (начальнику) військової частини і лише після цього, така відмова органу (військово-лікарської комісії) може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України.

   На підставі викладеного, проведене узагальнення засвідчило наявність проблемних питань, пов’язаних з розглядом судами справ щодо захисту майнових та немайнових прав, порушених у зв’язку з конфліктом на Донбасі,розглянутих судами Чернігівської області.

   Помилки, що допускаються судами під час розгляду цієї категорії справ, зумовлені передусім відсутністю узагальненої судової практики вирішення судами зазначених справ. При цьому, як свідчать дані судової статистики, кількість справ цієї категорії у провадженні судів щорічно зростає.

   Окремим питанням є проблема збирання документів, необхідних для відновлення порушених прав.

   І хоч, з метою захисту прав, свобод і інтересів громадян, які були вимушені змінити місце проживання не за власним бажанням, а робили це для власної безпеки та з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, масових порушень прав людини, в тому числі і порушень майнових та немайнових прав, Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» 20.10.2014 року за № 1706-VII, положення якого, також застосовуються судами під вирішення цивільних справ, пов’язаних з конфліктом на Донбасі, однак, цивільне процесуальне законодавство потребує внесення законодавчих змін, спрямованих на деталізацію норм щодо розгляду судами справ вказаної категорії, зокрема щодо встановлення факту поранення в зоні АТО, з метою захисту прав, свобод і інтересів громадян.

 

Суддя – секретар судової палати

у цивільних справах Апеляційного суду Чернігівської області                                                                 Л.К. Харечко